субота, 13 грудня 2008 р.

Дон Жуан по-севастопольськи

Нещодавно в Ялті гастролював Севастопольський академічний театр. Показували "Дон Жуана". В цілому не гірше за більшість вистав, що я бачила. Багато акторів, прекрасно підібрана музика. Прекрасне виконання Саганареля. Причому важко було не порівнювати з Олексієм Вертинським, однак інтерпретація, як кажуть, не гірша, а інша. Актор додавав якогось Бекетівського колориту. Було багато художніх знахідок. Непогана ідея об'єднати текст кількох епох: Мольєра, Байрона, Толстого, etc. Але мені здалось, що домінував Мольєр.  

Чомусь саме після таких вистав лишається якесь неприємне відчуття. І справа не в недороблених декораціях (про це нас ввічливо попередив сам режисер перед початком), а у загальній атмосфері фарсу. Істеричні актриси (правда, красиві), дешевий образ Дон Жуана, неприкрите бажання задовольнити всі смаки публіки одночасно (пошлість з претензією на підтекст)... Часом було таке враження, що дивишся копію картинки з М1.

 70 % вистави складається з повчальних монологів на тему моралі, що служать лише потворним фоном для аморального героя. І тоді питання: про що спектакль? Можливо, це не вина режисера, бо все закладено ще у Мольєра і дублюється у пізніших творах з більшою або меншою іронією. Але хіба у третьому тисячолітті не варт щось поміняти? Окрім лаконічних декорації, сцени, що крутиться, оголеного танцю, штучного снігу та диму і т.п.?  

З іншого боку, чого журитися. Світ так і буде повторювати одне і те саме, поки нарешті не прочитає "Камінного господаря" Лесі Українки.  Чекаю...

середа, 10 грудня 2008 р.

Київський літопис (живописний)

Мені дуже подобається спостерігати, як в мені народжується інтерес до живопису, ніким спеціально не вихований, цілком аматорський, інтуїтивний, навпомацки, але з провінційною впевненістю у бездоганному смаку. Зрештою головне собі пояснити, чому саме подобається.
Останнє моє відкриття-на-межі-потрясіння - виставка Володимира Немири в Києві. Втрапила невипадково – по партійному завданню. Я мало знаю про автора. Все, що знадобилось знати: він – емігрант, що повернувся. Так глибше відчуваєш його спрагу за рідним. Поза тим є унікальний почерк, кут зору. Віддзеркалення. Так називається одна з картин, але вже як тільки зайшла у залу, це слово крутилось в мене в голові. У світі Немири жоден предмет не є тотожним самому собі, а віддзеркалює інший, і це створює цілісність. Такий багатошаровий інтертекст, або розчищені палімпсести. Потрясаюче, як людина може носити в собі такі і стільки образів. Скільки то треба сили! У картинах лунає музика, чи скоріше в голові лунає музика, коли дивишся на картини. Ефект подібний на читання Тичини.

Сфотографували майже всі картини.
Поки що не отримала дозволу розмістити хоч щось на блозі, але і негативної відповіді не було. Тож напівлегально кладу дві маленькі, але дуже настроєві. Світлини обкрадають кольори та деталі. На живо ефектніше. Але все одно видно перехресття світів: світського / духовного; нічного / ранкового; історичного / сучасного, etc.

неділя, 7 грудня 2008 р.

Київський літопис (театральний)

Напевне, це вік… Останнім часом, приїжджаючи до якогось міста, потребую хоча б день на адаптацію. І в цей день це місто мені катастрофічно не подобається. Так і з Києвом – може через втому з дороги, може через те, що заразу подалися у далекі його закути, але охопив жах від будівництв та бруду. Але зрештою атмосферу міста створює історична архітектура та гарні люди., особливо люди! Отже, про мандрівки …

Театр – це манія. В Ялті попри відновлення театру все одно поки що відчуваєш голод, тож мандруючи насамперед шукаєш афіші на тубмах. У перший день в Києві пішли навмання у Молодий театр на «Джокер». З назви було ясно, що нема чого сподіватися. Звичайний розважальний театр соціально-побутового характеру з повчальним фіналом та житейськими анекдотами, що так охоче ковтають глядачі. Коли говорять про застарілість та близьку смерть театру, то мені уявляється саме такий дурнуватий та кітчевий, для перевантаженого буднями обивателя. Він застиг у техніці, часом хаотично мавпує епатажні прийомчики для потіхи невибагливої аудиторії (здебільшого оголює дупи та швиденько прикриває їх півгодинними мораліте). А головне – у такого театру безліч альтернатив – шоу на ТV, у ВР та СП тощо. У мистецтва, з його напруженою пульсацією альтернативи нема. Катарсис та мазохізм – це слова синоніми. Живий театр перевертає, перетрушує свідомість.

Ця пафосна прелюдія – це про моновиставу Галі Стефанової «Польові дослідження з українського сексу». Дивилась її вже другий раз.

Кожного разу, здається, та сама історія: спочатку мені думається, що ось, ось вона правда про штани! Тепер то я знаю, що від них чекати, дякую, героїні! Тепер буду уникати її помилок. Найголовніша та, що вона зігнорувала знаки про біль і напоролась на нього. Але врешті, розумієш, що ховаючись за знаками, інтуїцією та всезнайством, живеш на половину. А ця історія не повчає, це історія про любов, зокрема, до України. Тільки сказана по-особливому, з матюками, сльозами, припадочним сміхом – словом, відверто. Найбільше ціную в мистецтві відвертість і свободу від штампів. 

До речі, про публіку. Київська нічим не відрізняється від провінційної - така ж невихована, і треба бути дуже добрим, щоб її витримати.  

вівторок, 25 листопада 2008 р.

ода Львову

Ще трохи і прийдеться перейменувати блог на "Ялта without me". Скільки я вже пропустила - не перелічити. Зате набираю повну торбу вражень, щоб дома було про що потеревенити.
Одне з останніх - два дні у Львові. Власне, якщо відняти всі орг.моменти, то один день безперервних культурних атракцій.
Пунктиром це виглядало так: конференція - Ростислав Чопик - кав'ярня - розмови - книгарня - ще книгарня - кав'ярня в книгарні - п'ять пакетів книжок - опера - Мойсей. В перервах між цим ще кілька кав'ярень і книгарень.
До речі, про книги: сьогодні на блозі у Оксани Забужко з'явився новий пост про українського читача та ситуацію навколо (http://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/). Здається, це щось стареньке, або п. Оксана часто повертається до цієї теми. Проте головне, що я не схильна так драматично все це сприймати. Серед безмежжя проблем [не читаємо - не друкуємо - не продаємо (ся)] все ж можна знайти масу плюсів, адже середньостатистичний читач сьогодні може цілком задовольнити свої україномовні і всякі інші потреби. Найбільше я заздрю малечі - в неї вибір величезний. Я сама жадібно скуповую шикарні видання дит-літ з картинками і без, нібито для майбутніх дітей, а насправді для своєї егоїстично-естетичної втіхи. А які зараз є художники! Особливо Єрко з А-ба-ба-га-ла-ма-ги!!!
Хоча, звичайно, в мені говорить оптимістичний заряд, отриманий в культурній столиці, і надія, що такий самий отримаю на днях у Києві. Якщо ж згадати недавню поїздку до Донецької області та безрезультатні пошуки пристойних книгарень в одному з районних центрів, то епітети "шикарний", "величезний" доречно замінити на "кошмарний!!!".
Власне, не це мало бути темою мого вимученого посту!
Я ж хотіла писати про Львівську мандрівку. І про оперу. Хотіла написати, що в "Мойсеї" багато що спонукає думати, гніватись, психувати. Неможливо уникнути аналогії з суч. політ. ситуацією. А яка мила анти-феміністична тема, яку час від часу можна було трактувати як анти-прем'єрську! Але примітивізму заважав текст Франка та чудова музика Мирослава Скорика. Після опери лишилось багато питань на кшталт: "Чому лідер не має права на сумнів?", "Чому ми взагалі маніакально шукаємо месій поза собою? Чи не для того, щоб потім не простити йому його і свій сумнів?"
... і головне - "Де дістати музику Скорика?!"...

субота, 15 листопада 2008 р.

Українізації Ялти - 10 рочків!!!

Сьогодні (14.11.08) в Ялті святкували 10-ліття Української школи. Кажуть, програма була затягнутою, традиційно для подібний "домашніх" заходів; виступали старійшини; влада представлена у межах пристойності: головні пузатики послали підлеглих привіт передати; не обійшлося без дарування живопису та дитячих читань віршиків. Тож все як у всіх нормальних школах.
Але йдеться все ж не про нормальну, а навіть паранормальну школу, для якої минуле десятиліття було битвою на виживання, і її ще не виграно. Взагалі в кримській освітній ситуації багато парадоксів.
З одного боку, лунають крики про надмір українізації, на кшталт: "українською будуть викладати НАВІТЬ фізкультуру!!!"
http://novynar.com.ua/worldabus/36700
Вдячні реципієнти таких голосінь - бабусі, дідусі та їх кучеряві онуки зі зґвалтовано-збоченою орієнтацією на більшовицько-царську імперію (скільки я таких знаю в Криму - енциклопедію видавай, колись про них напишу... дружньо). Місцеві чиновники на ці "скарги з народу" летять, як Бетмани. Не знаю, чим закінчився недавній моніторинг, ініційований п. Боярчуком, найголовнішим ялтинським регіоналом і за сумісництвом ймовірним наступним мером Міста Щастя (отже, не випадок - тенденція). Йшлося про "створення тимчасової депутатської комісії міської ради з контролю за використанням російської мови у сфері освіти в Ялті". "Комісари" мали порахувати кількість підручників російською, навчальних годин, кількість російськомовних вчителів. Про результати поки що не чути - ще рахують... Найбільше мені подобається, що комісія буде вивчати "можливість вільного використання російської мови в інших сферах суспільного життя" (
http://www.yalta-gs.gov.ua/news/detail.php?ID=3383). Але не будемо про смішне.

З другого боку, є реальний попит на українське. З різних причини: сентиментально-патріотичних або меркантильних - нема різниці. Існуючі пропозиції у вигляді 5-6 українських шкіл на Крим (ніхто точно не скаже скільки їх, і таких, що не тільки на папері!) явно цей попит не покривають. Особливо писати про це не буду - до мене вже писали. Ось, наприклад, http://h.ua/story/96342/ або http://mediacrimea.com.ua/index.php?newsid=1312, або http://ukrlife.org/main/svitlica/klass.htm - тут мені початок дуже подобається про укр.школи закордоння.
Нагадаю лише давно відоме для ялтинців: ялтинська українська школа ніяк не дочекається нового сучасного приміщення. Символічно, що у Вікіпедії вона досі представлена як "УВК "Школа-дитячий садок 15 з української мовою навчання". Як би в поточних документах та розпорядженнях не писали аж Гімназія, Вікі не бреше...

А ще сьогодні Севастопольська міська рада відмовилась виділити кошти на будівництво української школи (http://www.rus.newsru.ua/ukraine/14nov2008/nemajerosumu.html).
Хай би це було не заразне!

І ще про спеціалістів. Як би недруги не волали, що професіоналів не вистачить, навіть в наш неспокійний для іміджу укр.мови час в Кримському гуманітарному університеті, наприклад, набір на українську філологію перевищує російську. Звичайно, не всі підуть у школу: відмінники - в аспірантури, двієчники - на фірми. Але головна надія і опора держави - трієчники - таки покриють кадрові прогалини, а якщо фізруки будуть чемні, то і їм допоможуть перекласти олімпійську термінологію.

пʼятниця, 14 листопада 2008 р.

Реквієм за...

Знайшла на блогах анонс незвичного дійства:
15 листопада, в суботу, о 16:30 напроти будівництва на вул. Гончара, 17-23 відбудеться концерт Володимира Соляника "Реквієм за старим Києвом" (http://blogs.pravda.com.ua/authors/potekhin/491c23a8ad5ea/)
Соляник - один з найбільш неординарних джазових виконавців України, лауреат численних премій, арт-директор фестивалю «Джаз-Коктебель». Музикант проведе благодійний виступ, щоб зробити свій внесок у порятунок Києва від беззаконних забудов.
Ідея, як на мене, чудова - красиво, без паленої резини. Зайве казати, що таких акцій потребує чи не кожне місто України. Особливо Ялта. Просто кричати хочеться: "Ну чому у цих задубовників настільки немає смаку, щоб про нього хоч би посперечатися??!!!".
Нам, смертним - кричати, а Соляник грає джаз...

Приємне відкриття

Сумуючи на чужині шукала рідні кримські краєвиди, та такі, щоб намалював їх який-небудь Антон Гудзикевич і натрапила на дуже!!! цікавий сайт молодих художників www.tvorchestvo.com.ua. Правда, там є і не дуже молоді художники, як, скажімо, Елеонора Щеглова. Але її колажі - по-молодечому енергетичні.
А я, певне, зовсім не тямлю в живописі, бо мені все подобається...
Ось, не могла не стягнути...

Сподіваюсь не порушую чиїхось прав і бажань. До речі, всього там не передивилась, буду повертатись. Приємно було знайти картини Міші Турпетка. Сподобала ось цю дівчинку, чи скоріше синій колір її світу. Думаю, саме він стане "фірмовим" для художника.

пʼятниця, 7 листопада 2008 р.

чемодан - вокзал - ... і куди???



('аналітична стаття') 
теза перша: не розсосеться
Якось складається дурна тенденція у державі ігнорувати сепаратистські настрої. І йдеться не про численні форуми (в які не хочеться влазити, бо потім важко відмитися від надемоційного бруду малокультурних націоналістів з різнокольоровими прапорами) і навіть не про окремі журналістські статті. Зі всією повагою до ЗМІ  ;).  Лише інформативною сферою в питанні, що часом  вимагає адміністративного, або навіть ще суворішого втручання, не обійтися. Страшно згадувати, як на всю країну показували севастопольських психів, що топчуть Прапор України. І що? Хтось був покараний? Зрештою, це так, деталі... Зараз про інше - про відсутність системи захисту національної гідності та її плекання (трохи романтичне слово, але не "прибивати" ж гідність?). Підкреслю, індивідуальні, непоодинокі, навіть масові прояви різного ґатунку цієї, так потрібної, гідності є. А от системи нема.
Яка державна інституція має займатися питаннями сепаратизму? РНБО? Ні. Зайняті чисткою Тимошенко. СБУ? Ні. Порпаються в білизні БЮТівських партійців та колишніх соратників Ющенка. Логічно було б літеру Б з цих абревіатур забрати, а з РНБО ще і Н. Благо, що суди або корумповані, або заблоковані, або те і те разом. Тож ніби нічого кардинального відбутись не може. Хоча подивимось після 12 грудня, коли відбудеться судове засідання у Сімферополі. Цікаво, як Гріценко буде захищати інтереси України. 
А тим часом невирішені питання національних меншин киплять собі в своїх містечкових казанах, куди з різних боків підсипають перцю "зовнішні вороги". Коли вже дочекатися офіційної реакції на заяви українських русинів та великорусскых? Неадекватні виклики в адресу сусідніх держав - це будь ласка. А на шавок у власному городі рук не вистачає. ("шавки" - це я так... без модної сьогодні кінології).

теза друга: лишаємось!
Недавно на одному з моїх любимих блогів http://polar-bird.livejournal.com/311194.html розмістили опитування щодо неспокійних околиць. Я ще подумала: "Чого про це піднімати?". Нічого, сьогоднішні новини привели мене до тями - якась там криза приспить пильність будь-кого, тільки не рідних сепаратистів. Так от в одному з коментів, хтось таки згадав про "мільйони вкраїнців на Півдні і Сході, які все-таки бажають щастя Україні".  
То куди нам, мільйончикам-бідолахам дітися? Не раз друзі з різних країв України, хитаючи головою, муркотіли: "Як же ж ви там, такі екзоти? Може б Вам переїхати" (цитата не дослівна). Вторять їм "корєнні" кримчани - "А не повернутися б.. вам на свою зАпАдную УкрАїну!" (цитата з жорсткою цензурою). Мені слухати це "повернутися" кожного разу смішно, бо народилась в Криму, у західній частині вперше була аж у 20 років, а мої предки так взагалі там ніколи ногою не ступали. Так що коріннями ще поборемось! Але це все сентименти. Головне - специфіка укр.менталітету: не розсосеться, то віддамо, а самі - по норам (в іншій версії - хатах, що по краях розтикані, щоб не заважали).   
А нас, кримських екзотів, чи то так сонечко пригріло, чи море заколисало, чи переконали українські генії, слідком за якими ми щодня ходимо, чи надихнули власні успіхи у справі українізації сплячих засмаглих українців, але ми виїжджати не збираємось. І маємо ордер на Батьківщину, з кривавими печатками історії - все як слід... 
Та й між іншим куди виїжджати? Де гарантія, що інші регіони України не розтащуть з різних боків більш енергійні сусіди, в яких час від часу слина тече на питання наших кордонів? Та і зрештою то наша внутрішня справа. Ми вже виробили певний імунітет і можемо досвідом ділитися (краще за гроші).

теза третя: шо дєлать?
 (втомилась, продовжу завтра)...

четвер, 6 листопада 2008 р.

Пре-чудово

Довго хотіла оминати популярну тему критики небожителів.  Якось ніби є про що і без того...
Але ... 4 листопада Президент підписав указ про скорочення купи народу - антикризовий крок!!!. (докладніше: http://podrobnosti.ua/power/2008/11/04/564234.html і на сайті Президента). Серед цієї купи чомусь більший відсоток працівників Інституту стратегічних досліджень (дуже непотрібного при кризі!!!), Інституту проблем національної безпеки тощо. 
Причому відсоток цей значно більший в порівнянні зі скороченими чиновниками. 
Взагалі чудовий сигнал для місцевих керівників! 
Як завжди, інтелігенцію послали підстелити солому для бюрократії.

понеділок, 3 листопада 2008 р.

Візуалізуємось...


Переглядала свої улюблені блоги. Колись я їх читала, а тепер автори все більше переходять на фотографії, картинки etc. Я їх дуже розумію: часом важко-нема-коли знаходити слова, а часом словами не висловити те, що бачиш (уявляєш).  
А, може, сподіваємось, що нас з одного знаку, з одного мігу зрозуміють? 
Але ж ми і лінуватенькі!!!

четвер, 30 жовтня 2008 р.

Лесина осінь 2008


Фестиваль тривав традиційно три дні (24-26 жовтня). Офіційна програма мінімалістична.
Почалось з відкриття. Щоб не впасти в дрібну критику, краще омину. Відкриття, як відкриття. Далі виставка вінницького художника Олександра Ковальчука. Особливо сподобала його гобелени, зокрема "Пробудження" моєму непрофесійному оку нагадало Малевича.
Того ж дня - "Ніч в Музеї". Теж лишу без коментарів, але з іншої причини.
Наступного дня в Римо-католицькому храмі виступав кримського хору "Благовест". Я не очікувала нічого доброго від "концерту-по-замовленню" на тему "Як вбити двох зайців: пошанувати і Лесю Українку, і жертв Голодомору..." Але насправді виступали здорово, хоч диригент неймовірно шумно керував. Для багатьох лишилось парадоксом, що найбільш якісно і надхненно хор виконували "Думи мої...". А для самого хору, по-моєму, несподіваним було, що на "Заповіт" піднявся весь зал.
Увечері - "Хорея козацька". Якщо коротко, то - культурний шок. Починаючи з атмосфери - новенький Ялтинський театр, зоряний фон на сцені, шикарні костюми.

Самі музиканти неймовірно серйозні, переповненні значимості та суворості. Поки слухала їх, думала про природу снобізму (того, що має підстави).
Мені здалось, що в даному випадку певна зверхність - це захисний механізм, котрим користується бренне тіло, щоб донести складну духовну організацію старовинного мистецтва. Але то таке... Музика, правда, чудова. Неймовірне задоволення стежити за ходом її думки, візерунками і, як потім виявилось, імпровізаціями. Особливо "Сюїта" - вибухова річ: медитацій на тему лицарської смерті у всіх можливих емоційних відтінках.
Щоб завершити з офіційною програмою, мушу згадати виступ "Сестер Тельнюк" в останній фестивальний день. Мені здається, вони не вписались на театральній сцені. Але це лише моя думка. Тож промовчу, з вищезгаданої причини. Тільки одне: я спостерігала за публікою, що була дуже різною. Так цікаво: біля мене сидів ялтинський хлопець, що живе десь біля театру. Я майже щодня його бачу - шпана, що влітку бігає пропонує квартири. І раптом в театрі слухає українську музику, і ніхто його не заганяв. Класно!
До того додалась неофіційна програма. По-перше, зустрічі з Яриною Цимбал та розмови про улюблені 20-ті й не тільки. Посиденьки з "Хореєю козацькою", насамперед завдяки Юркові Фединському, цьому українському феноменові. А взагалі, Компаніченко і Ко вражають, з одного боку, енциклопедичністю, а з іншого, відкритістю та живістю. У спадок від них маємо нову теорію про фольк-культуру.
Наступну кольорову сторінку відкрив Тарас Жирко, сподіваюсь, тепер наш друг. На святі він був ведучим, а поза ним провів для нас майстер-клас (чи скоріше бесіду про театр).
And the last but not the least - Микола Муравський. Це знайомство відбулось поза святом. Але якось дуже символічно. На фестивалі дуже часто звучала лицарська тема, і за неправдоподібним збігом обставин Муравський має титул Лицаря. Однак насамперед людина-диво. Думаю, не зможу піймати словами його нечітких обрисів, тож для блога буде досить, що це ялтинський художник з міфічною аурою, людина, що не займається мистецтвом, а є ним. А ще я відкрила для себе ялтинського українця, хоч для мене цей штрих, очевидно, більш важливий, ніж для самого Миколи. І це природньо, бо таким, як ми з Фединським, ще кілька десятеліть захоплено пізнавати, а такі, як Муравські, вже тут.

субота, 4 жовтня 2008 р.

А я була в театрі!!!

Нарешті, після низки невдалих спроб новий ялтинський театр пробрав...
Як я кипіла та булькала після гастролей Московської, т.з. СОВРЕМЕРЕМЄННОЙ школи...
А поза тим доля розводила, то пристоїні вистави, а мене нема в місті, то я в місті, а вистави - непристойний кітч... І ось, нарешті... 
Молодий театр навідався до нас з двома виставами. Очевидно, не напишу нічого нового, бо і вистави старенькі, але для провінції все ж це дивиться свіжо.
Перша - "Дон Жуан". Дуже сподобалась візуальна картинка: костюми ніби покриті пилюкою ще з часів Мол'єра, лаконічні декорації, спеціальна прозора завіса, що додавала об'ємності. Геніальний Сганарель (Олексій Вертинський)!!! Але засмутила штучність актрис (навіть якщо це режисерський задум, все одно - потворно),  і Дон Жуан!!! Він не мав харизми. Був достатньо привабливий, самозакоханий, але без енергії. І ще багато акторів тараторили. А потім будуть говорити, що в Ялті проблема з розумінням української! Треба слово любити! І нести його, а не кидати потоки у зал. 
На наступну виставу "Маринований аристократ"я хотіла-не хотіла йти. Нічого про неї не знала. Зрештою, виявилось, що вона вразила мене більше. Вразило багато, насамперед перевтілення Олексія Вертинського, який ніби для окремих своїх ролей має запасні внутрішні осі, настільки відрізняється фізіологічно і хода, і рухи, і пози..., а ще тонкий гумор, цікавий текст. Однак найголовніше якась тонка атмосфера туги без сетиментів

До речі, склалось враження що актори їхали з установками про мовний бар'єр і отримали що хотіли, акцентуючи увагу на не розумінні. Може, я була налаштована на більший негатив, і тому публіка як раз мене порадувала. По-перше, вона була... По-друге, вона була різна, зокрема приходили українці, ялтинська інтелігенція та ін. 

А поза театром сталася зустріч з актрисою Ірмою Вітовською. В ній все виявилось несподіваним. Зовнішність (вона набагато тендітніша в житті ніж на екрані або сцені, навіть дивно, як така маленька жінка запонює собою всю сцену), внутнішній спокій і інтелігентність. Ми наступного дня зустрілись з нею і відкрили для себе дуже цікаву особистість. Про театр говорили мало - більше про політики та кіно. Та і часу взагалі було мало. А загалом лишилися дуже приємні враження, бо Ірма виявилась цікавою, активною та адекватною людиною. 

субота, 23 серпня 2008 р.

День Державного Прапора


При бажанні можна написати добірку матеріалів про українську сучасну Ялту. Навряд це б вийшло в мене особливо гостро та переконливо. Тож я тихенько, навшпиньках прошепочу, що я ПРОТИ!!!

Наївно було б сподіватись, що сьогодні пройдуть гідні акції на честь державного прапору (хоча кількість гостей з "западної" могла б і простимулювати господарів!!!). Але таке демонстративне ігнорування і держави, і її символів було неабияким ляпасом. Не певна, що навіть той мінімум, що вимагається від державних установ виконано. Не видно рідного майоріння на вулицях та Набережній. Вражаючу дружність проявили власники яхт, які зняли, як по команді, жовто-блакитні прапорці, що по-закону мають маркувати нашу курортну "армію" грошо-вимагателей-за-сумнівні-розваги. Дрібнота!

Зате Україна перевершила саму себе на Олімпійських іграх!!! Віват!!!

вівторок, 19 серпня 2008 р.

Паспорт непевної держави


Я не дуже відповідальна щодо різної документації, і вклеювання нового фото у паспорт з різних причин в мене розтягнулось на цілий рік. Коли ж я нарешті принесла напередодні куплені державні бланки з золотеньким тризубом у правому куті, заповненні, природньо, українською, то мене спочатку зустріла здивована касир, а потім головна володарка паспортних справ (на жаль, не знаю точно регалії) зі словами: "Ви што чітать нє умєєтє? Напісано же - бланкі заполнять па-рускі!". Досі в голові не вкладається, як таке можливо? І про яку насильницьку українізацію Криму може іти мова?! Коли український держслужбовець, який отримує зарплату у національній валюті та має дотримуватись вітчизняних законів, дозволяє собі такі зауваження? Я не схильна до слинявого критицизму держави, але в той день була дуже на неї зла, за те, що мені приходиться її захищати, а не вона захищає мене. Потім я, звичайно, відійшла, але гіркий спогад лишився. І багато питань. Як сьогодні, враховуючи всі гарячі події на Кавказі, слід поводити себе державі та окремим українцям у Криму, щоб не повністю розчинитись в "руському"?

середа, 13 серпня 2008 р.

Літо вражень

Влітку загострюється втома від зайвих емоції. Хочеться не просто спокою, а абсолютної нерухомості. Але ті з події, що прориваються крізь режим економії енергії особливо цінні. За останні дні в мене таких дві. Перше - це виставка художника Антона Гудзикевича у Виставковій залі. Зайве казати, що я не тямлю в живописі (і про автора нічого не знаю крім того, що встигла прочитати в експлікації до виставки - і те вже забула: ніби дуже молодий, навчався в Криму, стажувався в Петербургу, виставляється у світі...). Проте в мене є інтуїція, частіше за все цього достатньо. Ці картини дали мені те, що я шукаю від мистецтва - переконливе відтворення Іншого. Іншого світу, іншої людини etc. Три речі особливо вразили: працездатність, широта, щирість. А ще тепло, я так люблю теплі картини! І відчуття натхненності, коли про них згадуєш.
Друге - концерт "Чарівного співу". В них ювілей. Вони вражають, бо в провінційному містечку роблять те, що мало хто робить в світі. Якось слухала їх разом з київськими гостями: "Нічого особливого. Ми таке часто у Києві бачимо" ??? Відповідь снобізму - де ці тисячі виконавців, що так само майстерно виконують фольк і середньовічні канти. І чи дійсно часто можна почути дует бандури з органом.
Власне, я як завжди заЧарувалась і навіть привітати гарно не вдала. Єдине слово що крутилось в голові - "СТИЛЬНО"!