четвер, 30 жовтня 2008 р.

Лесина осінь 2008


Фестиваль тривав традиційно три дні (24-26 жовтня). Офіційна програма мінімалістична.
Почалось з відкриття. Щоб не впасти в дрібну критику, краще омину. Відкриття, як відкриття. Далі виставка вінницького художника Олександра Ковальчука. Особливо сподобала його гобелени, зокрема "Пробудження" моєму непрофесійному оку нагадало Малевича.
Того ж дня - "Ніч в Музеї". Теж лишу без коментарів, але з іншої причини.
Наступного дня в Римо-католицькому храмі виступав кримського хору "Благовест". Я не очікувала нічого доброго від "концерту-по-замовленню" на тему "Як вбити двох зайців: пошанувати і Лесю Українку, і жертв Голодомору..." Але насправді виступали здорово, хоч диригент неймовірно шумно керував. Для багатьох лишилось парадоксом, що найбільш якісно і надхненно хор виконували "Думи мої...". А для самого хору, по-моєму, несподіваним було, що на "Заповіт" піднявся весь зал.
Увечері - "Хорея козацька". Якщо коротко, то - культурний шок. Починаючи з атмосфери - новенький Ялтинський театр, зоряний фон на сцені, шикарні костюми.

Самі музиканти неймовірно серйозні, переповненні значимості та суворості. Поки слухала їх, думала про природу снобізму (того, що має підстави).
Мені здалось, що в даному випадку певна зверхність - це захисний механізм, котрим користується бренне тіло, щоб донести складну духовну організацію старовинного мистецтва. Але то таке... Музика, правда, чудова. Неймовірне задоволення стежити за ходом її думки, візерунками і, як потім виявилось, імпровізаціями. Особливо "Сюїта" - вибухова річ: медитацій на тему лицарської смерті у всіх можливих емоційних відтінках.
Щоб завершити з офіційною програмою, мушу згадати виступ "Сестер Тельнюк" в останній фестивальний день. Мені здається, вони не вписались на театральній сцені. Але це лише моя думка. Тож промовчу, з вищезгаданої причини. Тільки одне: я спостерігала за публікою, що була дуже різною. Так цікаво: біля мене сидів ялтинський хлопець, що живе десь біля театру. Я майже щодня його бачу - шпана, що влітку бігає пропонує квартири. І раптом в театрі слухає українську музику, і ніхто його не заганяв. Класно!
До того додалась неофіційна програма. По-перше, зустрічі з Яриною Цимбал та розмови про улюблені 20-ті й не тільки. Посиденьки з "Хореєю козацькою", насамперед завдяки Юркові Фединському, цьому українському феноменові. А взагалі, Компаніченко і Ко вражають, з одного боку, енциклопедичністю, а з іншого, відкритістю та живістю. У спадок від них маємо нову теорію про фольк-культуру.
Наступну кольорову сторінку відкрив Тарас Жирко, сподіваюсь, тепер наш друг. На святі він був ведучим, а поза ним провів для нас майстер-клас (чи скоріше бесіду про театр).
And the last but not the least - Микола Муравський. Це знайомство відбулось поза святом. Але якось дуже символічно. На фестивалі дуже часто звучала лицарська тема, і за неправдоподібним збігом обставин Муравський має титул Лицаря. Однак насамперед людина-диво. Думаю, не зможу піймати словами його нечітких обрисів, тож для блога буде досить, що це ялтинський художник з міфічною аурою, людина, що не займається мистецтвом, а є ним. А ще я відкрила для себе ялтинського українця, хоч для мене цей штрих, очевидно, більш важливий, ніж для самого Миколи. І це природньо, бо таким, як ми з Фединським, ще кілька десятеліть захоплено пізнавати, а такі, як Муравські, вже тут.

субота, 4 жовтня 2008 р.

А я була в театрі!!!

Нарешті, після низки невдалих спроб новий ялтинський театр пробрав...
Як я кипіла та булькала після гастролей Московської, т.з. СОВРЕМЕРЕМЄННОЙ школи...
А поза тим доля розводила, то пристоїні вистави, а мене нема в місті, то я в місті, а вистави - непристойний кітч... І ось, нарешті... 
Молодий театр навідався до нас з двома виставами. Очевидно, не напишу нічого нового, бо і вистави старенькі, але для провінції все ж це дивиться свіжо.
Перша - "Дон Жуан". Дуже сподобалась візуальна картинка: костюми ніби покриті пилюкою ще з часів Мол'єра, лаконічні декорації, спеціальна прозора завіса, що додавала об'ємності. Геніальний Сганарель (Олексій Вертинський)!!! Але засмутила штучність актрис (навіть якщо це режисерський задум, все одно - потворно),  і Дон Жуан!!! Він не мав харизми. Був достатньо привабливий, самозакоханий, але без енергії. І ще багато акторів тараторили. А потім будуть говорити, що в Ялті проблема з розумінням української! Треба слово любити! І нести його, а не кидати потоки у зал. 
На наступну виставу "Маринований аристократ"я хотіла-не хотіла йти. Нічого про неї не знала. Зрештою, виявилось, що вона вразила мене більше. Вразило багато, насамперед перевтілення Олексія Вертинського, який ніби для окремих своїх ролей має запасні внутрішні осі, настільки відрізняється фізіологічно і хода, і рухи, і пози..., а ще тонкий гумор, цікавий текст. Однак найголовніше якась тонка атмосфера туги без сетиментів

До речі, склалось враження що актори їхали з установками про мовний бар'єр і отримали що хотіли, акцентуючи увагу на не розумінні. Може, я була налаштована на більший негатив, і тому публіка як раз мене порадувала. По-перше, вона була... По-друге, вона була різна, зокрема приходили українці, ялтинська інтелігенція та ін. 

А поза театром сталася зустріч з актрисою Ірмою Вітовською. В ній все виявилось несподіваним. Зовнішність (вона набагато тендітніша в житті ніж на екрані або сцені, навіть дивно, як така маленька жінка запонює собою всю сцену), внутнішній спокій і інтелігентність. Ми наступного дня зустрілись з нею і відкрили для себе дуже цікаву особистість. Про театр говорили мало - більше про політики та кіно. Та і часу взагалі було мало. А загалом лишилися дуже приємні враження, бо Ірма виявилась цікавою, активною та адекватною людиною.