пʼятниця, 24 квітня 2009 р.

SOS: ностальгія

Пізнала це відчуття вповні за якихось три тижні. Тепер знаю багато відтінків слова "тоскно". Пройшла від "о! нарешті самотність, труд, мовчання" до "Боже! коли вже назад!" Класики оспівували "дим отєчєства", а в мене в серці все ж таки квітуча Ялта - ностальгія подвоюється. Особливо за морем. Місто без моря, як дім без вікна.
Колись під час перебування в Криму Михайло Коцюбинський теж ностальгував та сумував за нареченою і писав їй сентиментальні листи, підраховуючи дні "ери без Віри". Моя ретельно підрахована ера без Ялти вже майже закінчена. Листів я не писала, до рефлексій в неті не вдавалась.
Не здуріти допомогли телефон та кіно. Про останнє - трохи докладніше. Не можу сказати, що подивилась щось незвичайне ("прокатують" переважно маскульт). У виборі керувалась відлунням призабутих реклам - як виявилось, не найнадійніший метод.
Перше, що подивилась - "Сім душ" ("Seven pounds"). Це найгірше кіно за останній рік, а може і життя. Ніби хотіли зробити драму, а вийшов фарс про чоловіка, що через відчуття провини весь фільм роздає свої органи малознайомим людям. Happy end полягав в тому, що носії цих органів зустрілись після смерті героя (добре, що не всі роздав, і не всі зустрілись). І все це безмежжя внутрішній мук на обличчі героя та невмотивованих його вчинків супроводжувалось навалою без смаку підібраної музики. Такі провали завжди відбуваються, коли американське кіно намагається імітувати європейське. Чому їм не бути самими собою (раціоналістичними, цинічними та мінімалістичними в плані естетики) як в "Американській історії Х", або "Нації фастфуду", або "Після прочитання спалити"...?
Тоді взяла "Ночі в Роданте" ("Nights in Rodanthe") - набагато краще як актори, так і сюжет. Але занадто вже солодкава картинка: карамельні краєвиди, чистенькі інтер'єри, причесані герої тощо. Але загалом я дуже люблю історії про те, як оманливе щастя: ніби майорить у майбутньому, а насправді вже залишилось у минулому, і ніколи тої миті не відтворити.
Виявилося великою проблемою взяти в прокаті такий диск, щоб включався переклад українською, або оригінал - англійською. Окрім всіляких природних потреб слухати рідною (скільки моїх прав порушено - не переказати!), дуже дістав російський дубляж, що занадто вимальовує другорядні звуки (кроки, шепіт, політ метелика...), яких часто навіть нема в самому фільмі.

Найбільше пощастило (дякувати дівчинці з прокату) зі "Спогадами дурня" ("Flashback of a Fool"). По-перше, якісно оформлено, з працюючим мовним меню, з пристойним українським перекладом (а не дубляжем!). Десь на 15 хв. я зрозуміла, що відчуваю задоволення від сценарію - навіть не від гри чи сюжету, а саме від того, як написано сценарій - відпрацьований текст та ситуації. І картинка чудова - з підтекстами, грою світлотіней та гарними негарними обличчями. А ще медом по моїх провінційних вухах потекли слова головного героя: "Молодим я думав, що сміливість - це іти за мрією, долаючи перешкоди, а виявилось, що сміливість - це залишатись на місті, незважаючи ні на що".

З цим мотто завершую збирати речі і готуюсь до довгої дороги, щоб лишитись у Ялті...

понеділок, 20 квітня 2009 р.

Alma Mater цинізму

Коли говориш, що в Ялті за п'ять хвилин від моря є державний вищий навчальний заклад (Кримський гуманітарний університет), це викликає зверхню посмішку, мовляв, тут не вчаться, а засмагають. Не завжди таке ставлення справедливе. Університет багатьом дає шанс отримати безкоштовне навчання (чим не совєти?), причому користаються цим переважно місцеві, або діти з кримських сіл, у яких нема можливості вчитись деінде. Прославилась на всю країну і ялтинська ініціатива створити факультет для інвалідів. До речі, починалось все дуже красиво. Дітей з вадами, але не без здібностей, розміщали у місцевому санаторії, окрім навчання вони отримували і лікування. Пізніше факультет перенесли у приміщення гуртожитку, лікування відмінили, а навчання як було, так і лишилось на рівні вичитки для заочників. Та й це не так вже і погано, бо кажуть, що досить нашого клімату - і без зубожілого лікування, і без розкрадених санаторіїв.

Але попри всі позитиви є в КГУ, напевне, як і в кожному виші, дуже багато показушного, халтурного, цинічного. Багато чого можна виправдати, на щось закрити очі. Але ця історія неприємно відлунює...

Розгалужена система освітніх послуг університету пропонує отримати диплом екстернатом - легалізована форма куплі-продажу дипломів: кілька десятків завдань, контрольних, іспитів - і ви БАКАЛАВР, а, може, і щось серйозніше. Приймають без перебору, бо за гроші. Вже другий рік тут навчається легендарна парочка: мама з сином-інвалідом. Вірніше, диплом здобуває син, треба віддати йому належне – ретельно читає мудрі книжки, навіть дещо запам’ятовує, але все ж оцінки пробиває старенька мати. Студент - доросла дитина, що свого часу служив на підводному човні, отримав велику дозу випромінення... Міг би бути статним офіцером, але сталось непередбачуване, і тепер він веде напіврослинне життя. В нього світле, широке обличчя, як у героїв Бекета...

Хто їм порадив вступати, де йому знадобиться ця псевдоосвіта, хто прийняв документи? - не знаю. Та вже два роки вони сумлінно з’являються на сесії та оплачують великі рахунки, віддаючи без перебільшення останнє, бо ведуть жебрацьке життя. Останнім часом жалість викладачів змінилась на гидливість, бо від "студентів" смердить, як від бомжів. Жити їм нема де. Колись знаходились добрі люди, котрі давали одяг та ночівлю, тепер, очевидно, вичерпались. На Великдень, кажуть, мама, жебракувала під церквою.

І здається, вона вже пережила все найстрашніше. Але ні. В університеті нарешті роздивились всю абсурдність ситуації - інвалід-бомж отримає "дорогоцінний" диплом "славетного" закладу!!! І вирішили "завалити" його на держах. І то буде елементарно легко. І справедливість в освіті возсіяє! Виженуть студента за незнання! Щоб не ганьбив. Не треба й казати скільки студентів-незнайок зі зв'язками отримали той диплом різних кольорів”, і, якщо чесно, ніхто їх знання не перевіряв і перевіряти не буде. Але раптом на такий привілей замахнулись обездолені маргінали, а це система не потерпить.

Ще раз повторю: "Хто його зараховував до університету?". І чому тримали і тримають аж до сьогодні. І гроші беруть, і не повернуть. А викладачам відкрито даються вказівки –позитивні оцінки не ставити. Не всі піддаються, але надії мало, що ця історія може закінчитись щасливим кінцем. І все ж сподіваюсь, що в останній момент знайдеться вихід, спрацює сумління, адже кримський університет, якщо судити за вивіскою, не кельнерський (чего изволите-с?), а гуманітарний.

четвер, 16 квітня 2009 р.

Зародок корупції

Сьогодні дізналась про зловісні плани однієї моєї маленької подружки, яка задумала здати реферат на тему "Леся Українка і Боткін" (?). І ця геніальна, без натяжок, дитина з надприродньою жагою до книг хоче саме "здати", бо писати мала "тьотя", а набирати - я. І це у третьому класі! Шукаючи ілюстрацію до історії, надибала сайт, де пропонувалось писати твори на тему "Корупція у вищій школі". Для участі необхідно бути віком від 15. Якби знаття, то ми з "тьотьою" щось би придумали... А взагалі, з 15, як виявилось, запізно. Взагалі - запізно. Бо не змінити природу людську (менталітет?).

субота, 11 квітня 2009 р.

Шлагбаум

Довго виношувала у собі одну смішну історійку про те, як возила на таксі гостей зі Львова на екскурсію по старому кладовищу.

Гості були гонорові - вчителі української мови/літератури, але й привітні, бо Ялта зустріла їх на диво гарною погодою.
Здається, назбиралось нас 7-8, отже я замовила дві машини таксі, котрі чемно приїхали одна за одною. Питаю у першого водія (чогось здогадалась запитати):
- Чи знаєте, як доїхати до кладовища?
- Ні, - каже, - може, другий знає.
Той другий якось дивно посміхався і дороги не знав.
- Ну може, ви якось інакше його називаєте? Може, "Меморіал", "Іоанна Златоуста"? - питаю, а сама згадую, як п'ять хвилин тому запевняла львів'ян, що то кладовище - мекка для ялтинців. Водій вперто кивав головою. Ні початок Массандрівського парку славетно-скандального, ні старовинну дзвіницю - нічого не знає. З відчаю подзвонив до свого диспечера. Той вислухав всі координати, довгенько подумав і каже:
- Та ж то біля того шлагбауму, пам'ятаєш?
- Пам'ятаю! - поклав слухавку, грізно глянув на мене, мовляв, чого раніше не сказала, і рушив.
Довго я тішилась. А коли стала друкувати, то думаю, а чого той шофер обов'язково має знати те, що знаю я. В ідеалі хотілось би звичайно частіше натрапляти на всебічно розвинених людей, але... Я теж чогось не знаю і не буду знати. І завжди знайдеться людина, що буде зверхньо насміхатись. І нічого не поробиш - у кожного свій шлагбаум.

вівторок, 7 квітня 2009 р.

Аматори і метри

3-4 квітня в Луцьку проходив фестиваль аматорських театрів "Блакитна троянда". Експериментували над текстами Лесі Українки.
Я багато чула міркувань про аматорські театри, що вони складають конкуренцію професійним, що вони - надія і прогрес, а професіонали вимирають та мумієзуються. Я багато бачила аматорських театрів, і не ідеалізую їх. Але якось в годину сумнівів гостро усвідомила, що актор - це не людина з дипломом "Карпенка-Карого". А значить, ніхто не скаже, де зустріти справжнє і чим воно вимірюється.
Те, що привезли ми, - це хороші тексти, які ми добряче прожили. Те, що побачили, - надихало думати. Кому це треба? Теоретично - нам, на практиці - і нашим глядачам видалось незайвим.
Цими недолугими рефлексіями розпочинаю міні-хроніку фестивалю. Організаторами були театр-студія "Гармидер", яка має тісні та творчі зв'язки з міською владою Волинським національним університетом, а відтак все було продумано та відпрацьовано до найдрібніших деталей. І хоча колективів було мало, зате увага до них була якнайтеплішою.
День перший. Не знаю точно чому, але ялтинські "Сім Муз" поставили на відкриття і то була єдина вистава того дня. Драма "Щастя" за текстами Лесі Українки, Хорхе Луїса Борхеса, Семюеля Беекта, Єжи Гротовського, Івана Малковича. Трохи ніби забагато, але вийшло досить цілісно і позачасово.
І ось повний зал - публіка найчисельніша з тих, що ми бачили. У залі неприродна тиша протягом всього дійства, а наприкінці - гучні оплески.
І далі нас хвалили, зокрема за мову (вже навіть не обідно).
День другий. Три театри поспіль. Спочатку виступав луцький "Гармидер" з "На полі крові", тоді рівненська "Плетениця" з "Йоганною, жінкою Хусовою". На завершення - вершки: "Театр у кошику" з ще однією версією "На полі крові". Окрім всього, це було й майстер-класом від професіоналів, уроком лаконічності, зосередженості на тексті та його деструкції.
Не вдаватимусь до подробиць, лише скажу, що утвердилась у своїй контр-позиції щодо О.Вергеліса, котрий з публікації у публікації впроваджує у широкі кола обивателів думку, що театру нема.
Є, і різний: розважальний, дидактичний, елітарний, експериментальний, аматорський... Хтось плаче, хтось злословить, хтось робить.
Бог поміч.
А взагалі, це - магія.
Ми були свідками, як втілилась мрія однієї людини (завжди є якась одна, основна, пасіонарна людина), яка захотіла зробити те, чого не було. На тезах, що драма Лесі Українки несценічна або заскладна для сучасників, люди захищають дисертації.


А цей фестиваль зіпсував трохи статистику.
Сподіваюсь, псуватиме і далі.