четвер, 25 червня 2009 р.

тв-медитації

Цілий день в голові крутиться одна провакативна думка. Але перш ніж її озвучити (візуалізувати?) - предісторія. Втрапила на соціальну рекламу на першому-національному про нашу чудо-країну. Одна за одною змінюються фото прекрасних міст, а я намагаюсь вгадати, яке ж з кримських покажуть, і дочекалась - ніяке! Одеса, Київ, Львів.... Чим керувались автори? Невже не знайшлось гідного реклами ракурсу? А потім згадуються численні сюжети в новинах: "Не їдьте в Крим - краще в села, там дешевше..."
Так от думка: "Україна не варта Криму", або її лагідніша редакція - "Україна не тягне його утримувати". Неважко закотити очі від тутешньої мовно-політичної атмосфери або від ніби-то невиправданого співвідношення ціна/якість. Важче роздивитьсь, що Крим давно вже інтегрувався в український кровообіг, хай у дивний спосіб, але все ж він живе тими ж проблемами, питаннями, протестами та святами, що й материк. А відштовхувати власну перлину - ознака слабкості та недбалості.
Висновок - треба менше дивиться телевізор!!!

понеділок, 22 червня 2009 р.

маскульт на коньках

У світі глобальне потепління, а в Ялту завозять мороз. Відпочивати так з шиком!!! 28 червня (якщо нічого не зміниться) в нас відкриють каток. "Геніальна" ідея Анастасії Заворотнюк, Петра Чернишова та Романа Єлістратова. Шатерчик в 720 кв.м. розміщено прямо на Набережній, яка зовсім недавно набула пристойного вигляду після тривалого ремонту. Цікаво, що наш мер, який так пишався нею, тепер каже, що якихось 80 дірок в гранітній плитці естетиці не завадять, в крайньому випадку - перекладуть уражену площу (ласкаво просимо до міста, якого не торкнулась рука пані кризи).
Вражає марнотратство в місті, яке і без спецефектів захоплює з першого погляду. Ще один приклад - багаторічний фестиваль феєрверків - свято зірваних сигналізацій, задушливого натовпу на Набережній та громихання, як на війні. Такі асоціації в мене виникли минулого року. Весь світ гудів щодо війни у Грузії та ймовірність подібного сценарію в Криму, а в Ялті звучав його саундтрек та пулялись мільйони в небо. Було моторошно.
Розваги та відпочинок - це прекрасно. А після відпочинку треба злегка втомлюватись фізично та емоційно, а не тупіти. На жаль, обрана і зроблена елітою Ялта тепер потопає у маскультурі.
SOS!!!

пʼятниця, 19 червня 2009 р.

Ялта-Львів

Вчора до Криму повернулись вчителі української мови та літератури. Їздили вони з візитом у відповідь до Львову задля обміну досвідом. Їхали без ентузіазму - за розпорядженням міністерства. Але ще менше бажання було в них повертатись. Славетна гостинність та насичена програма зробили своє.
Окрім відвідин знакових культурних місць та закладів, побували у кількох школах, де відчули себе, як вдома, у звичній обстановці. Правда, переконались, що кримські школи не гірші, зокрема рівної за оснащенням Ялтинській "школі майбутнього" і близько не було. Цікаво, що господарі особливо підкреслено пишались російською школою, яка користується у місті заслуженим авторитетом. Будь-які паралелі навряд чи варто проводити. У Львові російська школа плекалась совєтами, як виявилось - щеплення було вдалим, на століття. У Ялті українська школа робить тільки перші кроки.
Дивно, що саме у Львові Пушкін як символ виявився переконливішим і дієвішим, ніж, скажімо, у Ялті. Якщо я недавно писала, що у Ялті навіть табличка зникла "Тут буде пам'ятник А. С. Пушкіну", то у Львові мали можливість полюбуватись музеєм Пушкіна, який не назовеш просто шкільним.

Безсонна ніч

Я вже якось писала, що в сезон Ялта перетворюється на "зону". Ще трохи і я до цього зовсім звикну. Сьогодні вночі черговий раз в дім ломились якісь наркомани. Просто дурні невдахи, що блукають містом в пошуках кутка, де приткнутися і тирнути там щось, як пощастить. Цієї ночі не пощастило: по-перше, я (о диво!) закрила двері, по-друге, випила забагато кави. Зрозумівши, що квартира не пуста, гості були сильно розчаровані і перелякані. А пішовши, через хвилину повернулись - лишили десь поцуплену ковдру, мабуть, це якась така форма вибачення за незручності та переляк. А може, натяк, що завтра прийдуть ще.

субота, 6 червня 2009 р.

Кримські страшилки

Розмаху, з яким проходять дні "великого руського слова" у Криму, може позаздрити будь-яка філологічна конференція. Хоча, звичайно, до чого тут філологія. Якоїсь нормальної програми в нетрях нема, на кшталт що-де-коли. Відомо лише, що буде пару конференцій, круглих столів на тему "українсько-російська дружба" (?).
Ніяково признатися, але попередні роки фестивалю, бачачи його плакати на шосе, я відчувала холодок. Бо все це робиться не без пафосу (кажуть, фінансування складає 1 млн. грн. і його більша частина лежить на плечах кримського бюджету). Бігборди майорять задовго до і довго після свята всія Русі, ніби цементуючи свої позиції. Міста південного Криму заводнені російськими автобусами. Концерти, пляски, обійми, воплі. Правда, цього року якось не чіпає. Може, ще не час - адже фестиваль триватиме аж до 12! і завершиться днем Росії. Може, через те, що сьогоднішні декламації поезії Пушкіна під супровід духового оркестру біля його майбутнього пам'ятнику зібрали на диво мало слухачів-прихильників. Може, через те, що в хіт-параді ньюзів є більш гостросюжетні дружні стосунки. А, може, і тому, що дивовижним чином, попри відсутність очевидних підстав, я більш впевнено і спокійно себе почуваю на нашій-несвоїй землі.

понеділок, 1 червня 2009 р.

Гурзуф

Сьогодні їздили у казковий Гурзуф. Мініатюрний музей під відкритим небом, де будиночки з різьбленими балконами, нависаючи один над одним, якимось чудом кріпляться прямо на вертикальні скелі. Це місце, де хочеться жити. Де ідеш вуличкою і не знаєш, як її закрутить за кілька кроків. Те саме з людьми - на таку малу площу не злічити геніїв та просто чудиків і ніколи точно не скажеш, скільки з них українців. Сьогодні відкрила для себе ще двох - Павло Іванович Хмеляр та його жінка. Хмеляр колись був журналістом, активно спілкувався з українською богемою. Нещодавно відзначив своє вісімдесятиріччя. Має численні фото з письменниками, зокрема Петром Панчем, колекцію книг з автографами. Має красиву та мудру дружину. Вони, правда, їдуть з Гурзуфу, і звернулись до нас, пропонуючи підшивку нібито цінних газет. Для Павла Івановича вони дорогі - професійна прив'язаність. Ними заповнений чи не весь дім, і тепер все піде на макулатуру. Замість них придбали непогані книжки та фото. Поки торгувались (це було шоу - Хмеляр майже глухий, але не позбавлений комерційної жилки, тож торги проходили екстремально) він перебирав книги - одна дорожча за іншу, бо з кожною пов'язаний спогад. "Плужника я не дам" - ця репліка потішила найбільше. Класно її почути в Криму.