Натрапила на програму про Ролана Бикова. Мене зачепили слова дружини режисера про те, як в кінці життя його магнетично тягнуло до столу, до писання. Ніби нічого особливого. Та ключовим для мене стало "в кінці життя". Подумала, що я сама забагато проводжу часу з літерами, а сказати мені, за великим рахунком нема чого. Може, це творча заздрість. А може - традиційна хандра від тривалого (аж два тижні!!!) сидіння на одному місці.
Вже кілька місяців в чернетках відлежується допис про провінційність. Нового, думаю, в моїх роздумах нема, але тим не менш раз-по-раз повертаюсь до цієї теми. Точніше, мене повертають - фільми, вистави, випадкові розмови. Врешті я піймала себе на думці, що припусую провінційності чи не всі людські недоліки, скажімо, нетолерантність, грубість, обмеженість, снобізм, поверховість... список безмежний, відтак підхід невірний. Зупинюсь на провінційності, як застої, емоційному, інтелектуальному, духовному, географічному.
І щоб звільнитись від цього нальоту, обираю рух. Днями розпочну "масштабний" тур Україною під кодовою назвою "схід-захід разом". Від кримської перлини, до перлини Донбасу, звідти до північних озер, а далі як Бог пошле... А далі знову за літери...
