Лесин Вересай чи Остапова Осінь

Швидкуруч подаю програму (яку отримала сьогодні) аж! двох фестивалів, що відкриються аж! завтра. Коментарі та рефлексії вже наступного тижня.

ЛЕСИНА ОСІНЬ

26 вересня

12-00 Відкриття фестивалю (біля пам'ятника Лесі Українки)

13-00 Презентація виставки Михайла Деяка (м. Київ) "Імпровізації" (живопис)

18-00 Вистава "Осіння казка". Театр "Сім Муз"

19-30 Концерт вокального гурту "Мен Саунд" (м. Київ)

27 вересня

19-00 Вистава "Осіння казка".Театр "Сім Муз"

ФЕСТИВАЛЬ БАНДУРНОГО МИСТЕЦТВА ІМЕНІ ОСТАПА ВЕРЕСАЯ

26 вересня

15-00 Конкурс бандурного мистецтва

27 вересня

16:30 Концерт переможців та гостей фестивалю

плани

Вересень в Ялті - час, коли спадає літня спека, але все ще тепло, коли, багато роботи, але ще більше розваг. Ера фестивалів та свят. З найближчих планів - "Театр. Чехов. Ялта". Зі всіх ми вибрали. "Будьте як дома" ("Сузір'я", Київ), "Спектакль після спектаклю" (Литва), "В гостях у Дон Жуана" (Factory, Німеччина), Мексиканський балет, "12 новел про любов - анатомія стосунків" (Московський Новий драматичний театр), "Він, Вона і тому подібне" (P.S, Харків).

Головне тепер "не переїсти", щоб лишився апетит на власну постановку. І хоч трохи грошей.

Бандурний бум

Повернусь на кілька тижнів назад, бо про конференцію по кобзарству я ж так і не написала. Звичайно, не буду переказувати доповіді, в яких я не багато розуміла, ще менше запам'ятала. Головною подією, як на мене, була презентація реконструйованих бандур Вересая та Гончаренка.

Власне, про Гончаренка говорили багато. Насамперед через зв'язок з Ялтою, де його бандуру та голос записала Леся Українка, зберігши для сучасних музик безліч інтригуючих загадок. Вона тоді говорила, що ці записи - для нащадків, бо її теперішні не усвідомлювали загрозу зникнення автентичного мистецтва. Як і сто років назад презентація не викликала особливого резонансу (поки). Але я налаштована не дуже песимістично. Історія показує, що виживає те, що здатне жити, в тому числі й кобзарство: зникали мандрівники - появились ансамблі, посадили чоловіків - взялися жінки, набридли радянізовані капели - знову появляться одинаки-винахідники. Ось як, наприклад, Юрко Фединський - американський українець, котрий і відтворив ті диво-бандури.

От тільки є і зворотній бік у цієї історичної тяглості.

За небезпідставним снобізмом по-справжньому елітарних майстрів та професіоналів подекуди ховається туга за масовізмом, мовляв, ми робимо, а більшості це не відомо і не треба. Таки так! І цілком достатньо кількох, але геніальних особистостей, на яких зазвичай прогрес і тримається.

Цікаво, що буквально за тиждень в Ялті відбувалась ще один кобзарський фестиваль "Дзвени, бандуро!". Його свого часу також розпочинав Олексій Нирко. Згодом його ім'я воліли не згадувати, щоб не заважав самореалізації чиновників. Тепер у багатьох виникло питання - звідки така неузгодженність? Важко повірити, що Ялта - місто нестримних фанатів бандури. Дійсно, кількість не переросла в якість. Але зрештою з такою масовістю можна змиритись.

Легенди маленького міста. ч.1

У кожному місті є людина-легенда. Часто не одна. Ялта - місто специфічне: з ним пов'язано багацько всесвітньо відомих імен, але більшість з них тут жило максимум рік-два. Відтак місто приїжджих геніїв особливо має цінувати тих, хто затримувався тут надовше і творив від його імені. Може колись здійсню свій план розказати ("своїми словами") про великих українців дотичних до історії Ялти. Але тепер хочу написати про людину, яка дуже багато значила для мене і втрата якої була найтяжчою за моє недовге життя. Це - Олексій Федорович Нирко. Тепер би годилось перелічити регалії (їх не бракує), та для початку скажу, що він володів найдивовижнішим таланом лишатися молодим. І ще був прекрасним вчителем, з таких, котрі вчать без дидактичності, ніби між іншим.

Однак одному він мене вчив відкрито, оцінювати людей, не за деклараціями, розкрученістю в підручниках з історії, а за результатами. "Що він зробив?" Через століття більшість з нас лишаться дрібними камінчиками на березі часу, але на сьогодні для мене очевидно, що Нирко власну планку "що-зробив" цілком перевершив, бо був особистістю і не жив комільфо.

При нашому університеті (тоді, певне, ще було педучилище) він відкрив Музей кобзарства Криму та Кубані. І на відміну від традиційних шкільно-університетських музеїв (фотографія+рушничок+глечик+фотографія) - це колекція справжніх раритетів. Кілька десятків бандур ХІХ-ХХ століття, що зроблені на півдні України. На жаль, після смерті Нирка і без того маленьку кімнатку музею замінили на ще меншу, десь у безкінечному кишечнику коридорів університету. Одне рятує колекцію від забуття - буквально в останні дні Олексій Федорович підготував для Музею Лесі Українки виставку, що складалась з більшості бандур. З того часу та виставка так там і залишається. Музей кобзарства функціонує переважно як науковий центр, сьогоднішні працівники якого заслуговують на окремі пости в моєму блозі.

Завдяки їхнім старанням 8-10 травня в Ялті проходитиме конференція "Українське кобзарство - історія, сучасність та перспективи". Колись цю справу розпочинав Олексій Нирко. 2006 року він зібрав (так вийшло, що на прощання) гостей зі всього світу. Особливо тоді я була вражена виступами Віктора Мішалова з Канади, який відкрив для мене харківську бандуру і найперше - магію думи, що відтоді для мене асоціюється з шаманством.

Цього року, хоч і не такий розмах, але теж чекають на цікавих митців.

Власне, сподіваюсь, що після їх концертів напишу продовження/завершення...

Лесина осінь 2008

Фестиваль тривав традиційно три дні (24-26 жовтня). Офіційна програма мінімалістична.

Почалось з відкриття. Щоб не впасти в дрібну критику, краще омину. Відкриття, як відкриття. Далі виставка вінницького художника Олександра Ковальчука. Особливо сподобала його гобелени, зокрема "Пробудження" моєму непрофесійному оку нагадало Малевича.

Того ж дня - "Ніч в Музеї". Теж лишу без коментарів, але з іншої причини.
Наступного дня в Римо-католицькому храмі виступав кримського хору "Благовест". Я не очікувала нічого доброго від "концерту-по-замовленню" на тему "Як вбити двох зайців: пошанувати і Лесю Українку, і жертв Голодомору..." Але насправді виступали здорово, хоч диригент неймовірно шумно керував. Для багатьох лишилось парадоксом, що найбільш якісно і надхненно хор виконували "Думи мої...". А для самого хору, по-моєму, несподіваним було, що на "Заповіт" піднявся весь зал.

Увечері - "Хорея козацька". Якщо коротко, то - культурний шок. Починаючи з атмосфери - новенький Ялтинський театр, зоряний фон на сцені, шикарні костюми.

Самі музиканти неймовірно серйозні, переповненні значимості та суворості. Поки слухала їх, думала про природу снобізму (того, що має підстави).

Мені здалось, що в даному випадку певна зверхність - це захисний механізм, котрим користується бренне тіло, щоб донести складну духовну організацію старовинного мистецтва. Але то таке... Музика, правда, чудова. Неймовірне задоволення стежити за ходом її думки, візерунками і, як потім виявилось, імпровізаціями. Особливо "Сюїта" - вибухова річ: медитацій на тему лицарської смерті у всіх можливих емоційних відтінках.

Щоб завершити з офіційною програмою, мушу згадати виступ "Сестер Тельнюк" в останній фестивальний день. Мені здається, вони не вписались на театральній сцені. Але це лише моя думка. Тож промовчу, з вищезгаданої причини. Тільки одне: я спостерігала за публікою, що була дуже різною. Так цікаво: біля мене сидів ялтинський хлопець, що живе десь біля театру. Я майже щодня його бачу - шпана, що влітку бігає пропонує квартири. І раптом в театрі слухає українську музику, і ніхто його не заганяв. Класно!

До того додалась неофіційна програма. По-перше, зустрічі з Яриною Цимбал та розмови про улюблені 20-ті й не тільки. Посиденьки з "Хореєю козацькою", насамперед завдяки Юркові Фединському, цьому українському феноменові. А взагалі, Компаніченко і Ко вражають, з одного боку, енциклопедичністю, а з іншого, відкритістю та живістю. У спадок від них маємо нову теорію про фольк-культуру.

Наступну кольорову сторінку відкрив Тарас Жирко, сподіваюсь, тепер наш друг. На святі він був ведучим, а поза ним провів для нас майстер-клас (чи скоріше бесіду про театр).

And the last but not the least - Микола Муравський. Це знайомство відбулось поза святом. Але якось дуже символічно. На фестивалі дуже часто звучала лицарська тема, і за неправдоподібним збігом обставин Муравський має титул Лицаря. Однак насамперед людина-диво. Думаю, не зможу піймати словами його нечітких обрисів, тож для блога буде досить, що це ялтинський художник з міфічною аурою, людина, що не займається мистецтвом, а є ним. А ще я відкрила для себе ялтинського українця, хоч для мене цей штрих, очевидно, більш важливий, ніж для самого Миколи. І це природньо, бо таким, як ми з Фединським, ще кілька десятеліть захоплено пізнавати, а такі, як Муравські, вже тут.

Літо вражень

Влітку загострюється втома від зайвих емоції. Хочеться не просто спокою, а абсолютної нерухомості. Але ті з події, що прориваються крізь режим економії енергії особливо цінні. За останні дні в мене таких дві. Перше - це виставка художника Антона Гудзикевича у Виставковій залі. Зайве казати, що я не тямлю в живописі (і про автора нічого не знаю крім того, що встигла прочитати в експлікації до виставки - і те вже забула: ніби дуже молодий, навчався в Криму, стажувався в Петербургу, виставляється у світі...). Проте в мене є інтуїція, частіше за все цього достатньо. Ці картини дали мені те, що я шукаю від мистецтва - переконливе відтворення Іншого. Іншого світу, іншої людини etc. Три речі особливо вразили: працездатність, широта, щирість. А ще тепло, я так люблю теплі картини! І відчуття натхненності, коли про них згадуєш.

Друге - концерт "Чарівного співу". В них ювілей. Вони вражають, бо в провінційному містечку роблять те, що мало хто робить в світі. Якось слухала їх разом з київськими гостями: "Нічого особливого. Ми таке часто у Києві бачимо" ??? Відповідь снобізму - де ці тисячі виконавців, що так само майстерно виконують фольк і середньовічні канти. І чи дійсно часто можна почути дует бандури з органом.

Власне, я як завжди заЧарувалась і навіть привітати гарно не вдала. Єдине слово що крутилось в голові - "СТИЛЬНО"!