дитина напрокат

Маємо розвагу на літо - десятирічну племінницю. Я називаю її малою мавпочкою, бо вона 90 відсотків часу мавпує те, що роблять інші. Жили в нас актори - вона організувала у дворі театр. Ставлять виставу-танець, про те, як зустрічаються два виміри (!), не бачать один одного, а побачивши, трагічно розходяться. Підбираючи музику перемолотили чи не всю мою колекцію. Поки що вагаються між Tricky's "Overcome" та Marcus Miller's "Blast". Актори нашого театру вже починають комплексувати. 

Пізніше в нас жила сім'я художників. У дворі під керівництвом племінниці створюється галерея. Правда, дата відкриття, як і прем'єри постійно переноситься. Та я знаю безліч дорослих, що живуть лише прожектами, то що вимагати від дівчинки. 

Паралельно йде оволодіння швидким друкуванням, перечитано майже всю мою колекцію дитячих книжок (я, наївна, думала, що збираю на роки!), боротьба з шопоголією. І ще в нашій сім'ї народжується наймолодший блогер. Я обіцяла "прорекламувати" після четвертого посту, але не втримуюсь, бо маю два сумніви: чи буде час і чи малій стане натхнення писати наступний. 

Гурзуф

Сьогодні їздили у казковий Гурзуф. Мініатюрний музей під відкритим небом, де будиночки з різьбленими балконами, нависаючи один над одним, якимось чудом кріпляться прямо на вертикальні скелі. Це місце, де хочеться жити. Де ідеш вуличкою і не знаєш, як її закрутить за кілька кроків. Те саме з людьми - на таку малу площу не злічити геніїв та просто чудиків і ніколи точно не скажеш, скільки з них українців. Сьогодні відкрила для себе ще двох - Павло Іванович Хмеляр та його жінка. Хмеляр колись був журналістом, активно спілкувався з українською богемою. Нещодавно відзначив своє вісімдесятиріччя. Має численні фото з письменниками, зокрема Петром Панчем, колекцію книг з автографами. Має красиву та мудру дружину. Вони, правда, їдуть з Гурзуфу, і звернулись до нас, пропонуючи підшивку нібито цінних газет. Для Павла Івановича вони дорогі - професійна прив'язаність. Ними заповнений чи не весь дім, і тепер все піде на макулатуру. Замість них придбали непогані книжки та фото. Поки торгувались (це було шоу - Хмеляр майже глухий, але не позбавлений комерційної жилки, тож торги проходили екстремально) він перебирав книги - одна дорожча за іншу, бо з кожною пов'язаний спогад. "Плужника я не дам" - ця репліка потішила найбільше. Класно її почути в Криму.

Прощавай, "бузкова леді"

Сьогодні в Кримському гуманітарному університеті прощаються зі Світланою Іванівною Стацевич. Вона була, здавалось, вічним викладачем. Звістка про те, що не стало Світлани Іванівни, стала шоком для багатьох ялтинців. Це була леді. Ще зовсім недавно її за стильність запрошували бути окрасою "Бузкового балу" під час "Ночі музеїв". Вона була справжнім професором, хоч і нетитулованим. Її боялись, поважали і любили. Викладач-практик, все життя вона навчала студентів досконалої англійської мови. За нею тягнувся шлейф переказів про вимогливість і дивацтва. Але який професор без дивацтв?

Тепер страшно подумати, що станеться з кафедрою іноземної філології - зі Стацевич зникла остання перепона перед навалою базарних домовленостей та непрофесіоналізму. Зник і орієнтир для студентів, до яких Світлана Іванівна ніколи не була байдужою.

Такою вона була, професіоналом "ленинградской школы", з шляхетними манерами і категоричною впертістю. А з життя пішла через банальний перелом. У лікарні не втрачала гумору, не підозрюючи, що клепсидра почала там відлік її останніх днів.

Вже ніколи "бузкова пані" поважно не пройде посеред студентів. Чи згадуватимуть вони її? У неті тільки в одному щоденнику знайшла згадку.

Нам запам'яталось, що вона прекрасно, хоч без ментального сентименту, співала українські пісні. Або могла півпари витратити на з'ясування значення якогось українського слова. З її досвідом - вміла цінувати справжню милозвучність та гармонію.

Царство її Небесне...

Легенди маленького міста. ч.1

У кожному місті є людина-легенда. Часто не одна. Ялта - місто специфічне: з ним пов'язано багацько всесвітньо відомих імен, але більшість з них тут жило максимум рік-два. Відтак місто приїжджих геніїв особливо має цінувати тих, хто затримувався тут надовше і творив від його імені. Може колись здійсню свій план розказати ("своїми словами") про великих українців дотичних до історії Ялти. Але тепер хочу написати про людину, яка дуже багато значила для мене і втрата якої була найтяжчою за моє недовге життя. Це - Олексій Федорович Нирко. Тепер би годилось перелічити регалії (їх не бракує), та для початку скажу, що він володів найдивовижнішим таланом лишатися молодим. І ще був прекрасним вчителем, з таких, котрі вчать без дидактичності, ніби між іншим.

Однак одному він мене вчив відкрито, оцінювати людей, не за деклараціями, розкрученістю в підручниках з історії, а за результатами. "Що він зробив?" Через століття більшість з нас лишаться дрібними камінчиками на березі часу, але на сьогодні для мене очевидно, що Нирко власну планку "що-зробив" цілком перевершив, бо був особистістю і не жив комільфо.

При нашому університеті (тоді, певне, ще було педучилище) він відкрив Музей кобзарства Криму та Кубані. І на відміну від традиційних шкільно-університетських музеїв (фотографія+рушничок+глечик+фотографія) - це колекція справжніх раритетів. Кілька десятків бандур ХІХ-ХХ століття, що зроблені на півдні України. На жаль, після смерті Нирка і без того маленьку кімнатку музею замінили на ще меншу, десь у безкінечному кишечнику коридорів університету. Одне рятує колекцію від забуття - буквально в останні дні Олексій Федорович підготував для Музею Лесі Українки виставку, що складалась з більшості бандур. З того часу та виставка так там і залишається. Музей кобзарства функціонує переважно як науковий центр, сьогоднішні працівники якого заслуговують на окремі пости в моєму блозі.

Завдяки їхнім старанням 8-10 травня в Ялті проходитиме конференція "Українське кобзарство - історія, сучасність та перспективи". Колись цю справу розпочинав Олексій Нирко. 2006 року він зібрав (так вийшло, що на прощання) гостей зі всього світу. Особливо тоді я була вражена виступами Віктора Мішалова з Канади, який відкрив для мене харківську бандуру і найперше - магію думи, що відтоді для мене асоціюється з шаманством.

Цього року, хоч і не такий розмах, але теж чекають на цікавих митців.

Власне, сподіваюсь, що після їх концертів напишу продовження/завершення...