мандри знаками питань

Коли раптом прийшла ідея поїхати у Берестечко, я не-без-літературознавчого-нальоту подумала, що то буде композиційне кільце... Відкривала територію Луцьк-Рівне три роки назад я з вистави "Берестечко" за Ліною Костенко в Рівненському театрі. І тоді була певна, що нізащо не поїду на могили. А тепер дуже рада, що все ж таки це зробила. В нас була була кольорова дорога зі спокійними крихітними селами з чудернацькими назвами на кшталт Вільгельмівка. Тихе Берестечко. Прекрасна екскурсія "Козацькими могилами" (направду, рідкісно приємна екскурсовод та безпафосний цікавий музей). Саркофаги, що перевертають уявлення про реальність. Та в результаті - абсолютна дезорієнтація в нашій історії (хіба трохи чіткіше вималювались контури дружби-ненависті з кримськими татарами). Може і правду кажуть, що ми просто не маємо гену державності. Але то таке, хай філософи розбираються. Де не справляються вони - дописують поети. Як завжди у "відповідальний" момент, я не мала фотоапарату, тож мусила робити "мобільні" зйомки. Так от цей пам'ятник 300-м "спартанцям" берестецької битви дуже поетичний і переконливий.

p.s. виправдань через тривале зникнення, як бачите, не буде. відверто, це навіть не було накопичення матеріалу-дихання-натхнення. може перевірка: чи мені взагалі треба вести блог? і скоріше за все ці всі місяці було не треба :)

Широка страна...

Дивовижно, як за кілька годин можна все змінити!

Клімат: вчора була купалась в морі, а сьогодні розкладаю зимові речі; оточення: вчора влаштовували масові прощання зі слов'янкою, а тепер - самітницька келія... І основне - швидкість інтернету!!! За ті самі гроші, що і в Ялті, у Луцьку можна встигнути набагато більше, наприклад, поки завантажується сторінка, попити чаю, поговорити по телефону, зв'язати шкарпетки, бо, холєра, холодно!!! Але є і плюси. Відсутність або пунктирна присутність зв'язку примусить нарешті плідно працювати і частіше звертатись до паперових книжок. Останнє щасливе повернення - Борхес. А його Фрагменти на папері виглядають ще мудрішими.

Трохи позичу:

47. Щасливий незаздрісний бідняк, щасливий незарозумілий багач.

48. Щасливі сильні духом, що без страху вибирають шлях, без страху приймають славу.

49. Щасливі ті, хто запам'ятали слова Вергілія і Христа, чиє світло осяює їх дні.

50. Щасливі ті, хто люблять, і ті, кого люблять, а також ті, які можуть обійтися без любові.

51. Щасливі ті, хто щасливі.

Жадан, мандрівки і всяке

Дозволю собі слабкість і не писатиму про Лесину осінь. Може колись... Зрештою, та обіцянка (самій собі) мене і гальмує. А життя гонить вперед.

За цей час багато чого відбулось.

Наприклад, Сінані-Фест. Втрапила лише на презентацію збірки "Кордон" (Жадан-Поляков-Сід). Жадана вживу чула вперше, він вразив і, як на мене, взув кримсько-московських колег, хоча, звичайно, це було не змагання. А все ж, у двобої між енциклопедичністю та життям перемогло життя.

На фото дві знаменитості (зліва світового та справа міського значення). Хто знає, зрозуміє, як це смішно. Навіть не уявляю про що говорять ці зірки.

Вже наступного дня фестиваль слова змінив парад кольорових картинок. Мала потрясаючу поїздку. Спочатку в Балаклаву. Таки побачила будинок-де-жила-Леся-Українка.

Дуже здалеку. Все затягнуто огорожею і триває будівництво. Думаю, що коли Леся Українка сиділа на тому балконі, їла виноград та писала, вид перед її очима був симпатичніший. Чомусь не вразила мене Балаклава.

Природа навколо - шикарна, бухта казкова, але саме селище я не зрозуміла, воно схоже на несформованого, неоковирного підлітка. Але ж зовсім і не підліток. Багато в чому може дати фору. Наприклад, розказують, що саме в Балаклаві були побудували першу залізницю на території сучасної України. То диво прогресу, привезене англійцями під час Кримської війни, протрималось недовго, але було. Цю та багато інших історій нам переказав Микола Владзімірський, що став на час подорожі нашим безцінним екскурсоводом.

Далі - Херсонес з живою історією, з теплим морем, Георгіївський монастир з п'янкою тишею, трохи буркотливими монахами та смішними повчальними надписами.

Вертаючись додому, відчувала абсолютну відірваність від реальності. Наш водій вирішив доконати. Повіз через Байдари повз Фороську церкву. Її темний силует, осінній серпантин, хмара в якій ми їхали - все то сюр, що просто відмовлявся вкладатись у голові. Після того відчуваю, що дуже багата, але перерахувати скарби не наважуюсь.

Здається прогрілася на всю зиму. А все одно страшно і шкода виїжджати у холодні краї.

Наостанок додам фото, яке, на відміну від попередніх, зробила саменька.

Правда ж, гарне жовтневе море?

SOS: ностальгія

Пізнала це відчуття вповні за якихось три тижні. Тепер знаю багато відтінків слова "тоскно". Пройшла від "о! нарешті самотність, труд, мовчання" до "Боже! коли вже назад!" Класики оспівували "дим отєчєства", а в мене в серці все ж таки квітуча Ялта - ностальгія подвоюється. Особливо за морем. Місто без моря, як дім без вікна.

Колись під час перебування в Криму Михайло Коцюбинський теж ностальгував та сумував за нареченою і писав їй сентиментальні листи, підраховуючи дні "ери без Віри". Моя ретельно підрахована ера без Ялти вже майже закінчена. Листів я не писала, до рефлексій в неті не вдавалась.

Не здуріти допомогли телефон та кіно. Про останнє - трохи докладніше. Не можу сказати, що подивилась щось незвичайне ("прокатують" переважно маскульт). У виборі керувалась відлунням призабутих реклам - як виявилось, не найнадійніший метод.

Перше, що подивилась - "Сім душ" ("Seven pounds"). Це найгірше кіно за останній рік, а може і життя. Ніби хотіли зробити драму, а вийшов фарс про чоловіка, що через відчуття провини весь фільм роздає свої органи малознайомим людям. Happy end полягав в тому, що носії цих органів зустрілись після смерті героя (добре, що не всі роздав, і не всі зустрілись). І все це безмежжя внутрішній мук на обличчі героя та невмотивованих його вчинків супроводжувалось навалою без смаку підібраної музики. Такі провали завжди відбуваються, коли американське кіно намагається імітувати європейське. Чому їм не бути самими собою (раціоналістичними, цинічними та мінімалістичними в плані естетики) як в "Американській історії Х", або "Нації фастфуду", або "Після прочитання спалити"...?

Тоді взяла "Ночі в Роданте" ("Nights in Rodanthe") - набагато краще як актори, так і сюжет. Але занадто вже солодкава картинка: карамельні краєвиди, чистенькі інтер'єри, причесані герої тощо. Але загалом я дуже люблю історії про те, як оманливе щастя: ніби майорить у майбутньому, а насправді вже залишилось у минулому, і ніколи тої миті не відтворити.

Виявилося великою проблемою взяти в прокаті такий диск, щоб включався переклад українською, або оригінал - англійською. Окрім всіляких природних потреб слухати рідною (скільки моїх прав порушено - не переказати!), дуже дістав російський дубляж, що занадто вимальовує другорядні звуки (кроки, шепіт, політ метелика...), яких часто навіть нема в самому фільмі.

Найбільше пощастило (дякувати дівчинці з прокату) зі "Спогадами дурня" ("Flashback of a Fool"). По-перше, якісно оформлено, з працюючим мовним меню, з пристойним українським перекладом (а не дубляжем!). Десь на 15 хв. я зрозуміла, що відчуваю задоволення від сценарію - навіть не від гри чи сюжету, а саме від того, як написано сценарій - відпрацьований текст та ситуації. І картинка чудова - з підтекстами, грою світлотіней та гарними негарними обличчями. А ще медом по моїх провінційних вухах потекли слова головного героя: "Молодим я думав, що сміливість - це іти за мрією, долаючи перешкоди, а виявилось, що сміливість - це залишатись на місті, незважаючи ні на що".

З цим мотто завершую збирати речі і готуюсь до довгої дороги, щоб лишитись у Ялті...

Київський літопис (живописний)

Мені дуже подобається спостерігати, як в мені народжується інтерес до живопису, ніким спеціально не вихований, цілком аматорський, інтуїтивний, навпомацки, але з провінційною впевненістю у бездоганному смаку. Зрештою головне собі пояснити, чому саме подобається.

Останнє моє відкриття-на-межі-потрясіння - виставка Володимира Немири в Києві. Втрапила невипадково – по партійному завданню. Я мало знаю про автора. Все, що знадобилось знати: він – емігрант, що повернувся. Так глибше відчуваєш його спрагу за рідним. Поза тим є унікальний почерк, кут зору. Віддзеркалення. Так називається одна з картин, але вже як тільки зайшла у залу, це слово крутилось в мене в голові. У світі Немири жоден предмет не є тотожним самому собі, а віддзеркалює інший, і це створює цілісність. Такий багатошаровий інтертекст, або розчищені палімпсести. Потрясаюче, як людина може носити в собі такі і стільки образів. Скільки то треба сили! У картинах лунає музика, чи скоріше в голові лунає музика, коли дивишся на картини. Ефект подібний на читання Тичини.

Сфотографували майже всі картини.

Поки що не отримала дозволу розмістити хоч щось на блозі, але і негативної відповіді не було. Тож напівлегально кладу дві маленькі, але дуже настроєві. Світлини обкрадають кольори та деталі. На живо ефектніше. Але все одно видно перехресття світів: світського / духовного; нічного / ранкового; історичного / сучасного, etc.

Київський літопис (театральний)

Напевне, це вік… Останнім часом, приїжджаючи до якогось міста, потребую хоча б день на адаптацію. І в цей день це місто мені катастрофічно не подобається. Так і з Києвом – може через втому з дороги, може через те, що заразу подалися у далекі його закути, але охопив жах від будівництв та бруду. Але зрештою атмосферу міста створює історична архітектура та гарні люди., особливо люди! Отже, про мандрівки …

Театр – це манія. В Ялті попри відновлення театру все одно поки що відчуваєш голод, тож мандруючи насамперед шукаєш афіші на тубмах. У перший день в Києві пішли навмання у Молодий театр на «Джокер». З назви було ясно, що нема чого сподіватися. Звичайний розважальний театр соціально-побутового характеру з повчальним фіналом та житейськими анекдотами, що так охоче ковтають глядачі. Коли говорять про застарілість та близьку смерть театру, то мені уявляється саме такий дурнуватий та кітчевий, для перевантаженого буднями обивателя. Він застиг у техніці, часом хаотично мавпує епатажні прийомчики для потіхи невибагливої аудиторії (здебільшого оголює дупи та швиденько прикриває їх півгодинними мораліте). А головне – у такого театру безліч альтернатив – шоу на ТV, у ВР та СП тощо. У мистецтва, з його напруженою пульсацією альтернативи нема. Катарсис та мазохізм – це слова синоніми. Живий театр перевертає, перетрушує свідомість.

Ця пафосна прелюдія – це про моновиставу Галі Стефанової «Польові дослідження з українського сексу». Дивилась її вже другий раз.

Кожного разу, здається, та сама історія: спочатку мені думається, що ось, ось вона правда про штани! Тепер то я знаю, що від них чекати, дякую, героїні! Тепер буду уникати її помилок. Найголовніша та, що вона зігнорувала знаки про біль і напоролась на нього. Але врешті, розумієш, що ховаючись за знаками, інтуїцією та всезнайством, живеш на половину. А ця історія не повчає, це історія про любов, зокрема, до України. Тільки сказана по-особливому, з матюками, сльозами, припадочним сміхом – словом, відверто. Найбільше ціную в мистецтві відвертість і свободу від штампів. 

До речі, про публіку. Київська нічим не відрізняється від провінційної - така ж невихована, і треба бути дуже добрим, щоб її витримати.  

ода Львову

Ще трохи і прийдеться перейменувати блог на "Ялта without me". Скільки я вже пропустила - не перелічити. Зате набираю повну торбу вражень, щоб дома було про що потеревенити.

Одне з останніх - два дні у Львові. Власне, якщо відняти всі орг.моменти, то один день безперервних культурних атракцій.

Пунктиром це виглядало так: конференція - Ростислав Чопик - кав'ярня - розмови - книгарня - ще книгарня - кав'ярня в книгарні - п'ять пакетів книжок - опера - Мойсей. В перервах між цим ще кілька кав'ярень і книгарень.

До речі, про книги: сьогодні на блозі у Оксани Забужко з'явився новий пост про українського читача та ситуацію навколо (http://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/). Здається, це щось стареньке, або п. Оксана часто повертається до цієї теми. Проте головне, що я не схильна так драматично все це сприймати. Серед безмежжя проблем [не читаємо - не друкуємо - не продаємо (ся)] все ж можна знайти масу плюсів, адже середньостатистичний читач сьогодні може цілком задовольнити свої україномовні і всякі інші потреби. Найбільше я заздрю малечі - в неї вибір величезний. Я сама жадібно скуповую шикарні видання дит-літ з картинками і без, нібито для майбутніх дітей, а насправді для своєї егоїстично-естетичної втіхи. А які зараз є художники! Особливо Єрко з А-ба-ба-га-ла-ма-ги!!!

Хоча, звичайно, в мені говорить оптимістичний заряд, отриманий в культурній столиці, і надія, що такий самий отримаю на днях у Києві. Якщо ж згадати недавню поїздку до Донецької області та безрезультатні пошуки пристойних книгарень в одному з районних центрів, то епітети "шикарний", "величезний" доречно замінити на "кошмарний!!!".

Власне, не це мало бути темою мого вимученого посту!

Я ж хотіла писати про Львівську мандрівку. І про оперу. Хотіла написати, що в "Мойсеї" багато що спонукає думати, гніватись, психувати. Неможливо уникнути аналогії з суч. політ. ситуацією. А яка мила анти-феміністична тема, яку час від часу можна було трактувати як анти-прем'єрську! Але примітивізму заважав текст Франка та чудова музика Мирослава Скорика. Після опери лишилось багато питань на кшталт: "Чому лідер не має права на сумнів?", "Чому ми взагалі маніакально шукаємо месій поза собою? Чи не для того, щоб потім не простити йому його і свій сумнів?"

... і головне - "Де дістати музику Скорика?!"...