Злука в Ялті

Трохи з запізненням розпочинаю новий "дописувальний" рік. Довго збиралась з думками та силами, але так і не придумала, куди моєму блогу рухатись далі. Життя іде-змінюється, читачів збільшується (чомусь?!), а я так і лишаюсь недисциплінованим блогером...  Як каже один новоспечений "колега", поставила на блозі свічку. Менше з тим...

Ось які агітки знайшла в рідному університеті і на вулицях Ялти: 

Бачила одну бабусю, яка тримала такий аркуш в руках і плакала. Думаю, завтра ще з нею здибаємось

мандри знаками питань

Коли раптом прийшла ідея поїхати у Берестечко, я не-без-літературознавчого-нальоту подумала, що то буде композиційне кільце... Відкривала територію Луцьк-Рівне три роки назад я з вистави "Берестечко" за Ліною Костенко в Рівненському театрі. І тоді була певна, що нізащо не поїду на могили. А тепер дуже рада, що все ж таки це зробила. В нас була була кольорова дорога зі спокійними крихітними селами з чудернацькими назвами на кшталт Вільгельмівка. Тихе Берестечко. Прекрасна екскурсія "Козацькими могилами" (направду, рідкісно приємна екскурсовод та безпафосний цікавий музей). Саркофаги, що перевертають уявлення про реальність. Та в результаті - абсолютна дезорієнтація в нашій історії (хіба трохи чіткіше вималювались контури дружби-ненависті з кримськими татарами). Може і правду кажуть, що ми просто не маємо гену державності. Але то таке, хай філософи розбираються. Де не справляються вони - дописують поети. Як завжди у "відповідальний" момент, я не мала фотоапарату, тож мусила робити "мобільні" зйомки. Так от цей пам'ятник 300-м "спартанцям" берестецької битви дуже поетичний і переконливий.

p.s. виправдань через тривале зникнення, як бачите, не буде. відверто, це навіть не було накопичення матеріалу-дихання-натхнення. може перевірка: чи мені взагалі треба вести блог? і скоріше за все ці всі місяці було не треба :)

день народження

Цілий день згадувала, що я забула... Виявилось, забула написати пост. 13 серпня 2008 року народився цей блог. Певне, що спека два роки тому була менша, бо я могла зв'язати кілька слів до купи. Тепер - ні. Але тим не менш мушу визнати: коли починала, не думала, що все це затягнеться хоч на рік.
Отже, текіла сьогодні випита не дарма. І не дарма наді мною і блогом витає відчуття оновлення.

ad Visconti

Півночі дивилась Вісконті "Сімейний портрет в інтер'єрі". Потім півночі говорила про нього, тоді додивлялась у сні. Досі під враженням, хоч і відчуваю себе якоюсь сомнамбулою. Кажуть, в Сімферополі за радянські часи жила одна божевільна, яка, переглянувши цей фільм, геніально його тлумачила і створювала щось на зразок фан-клубу. Я ще до такого захвату не дійшла, але вже на межі.
Якщо коротко, найбільше сподобались дві речі. Десь на середині фільму, піймала чудове відчуття свободи - фільм мене не гвалтував, а просто існував на екрані, і я була вільна ловити його коди, або ні. Я уявляю, як би зараз знімали ту саму історію: мелодраматичні флешбеки, нав'язливі сповільненні кадри по оголених тілах, живописних полотнах, просвітянське розжовування шкільного матеріалу або що, мовляв: "ти точно це побачила? зупинись, придивись, ми тут хочемо сказати... бла-бла-бла". Вісконті не такий, він зробив свою досконалу роботу, але не збирався робити щось за глядача. Чого тільки варто те, що  жоден "сімейний портрет" фактично не затримався у кадрі більше секунди, хоча саме на картинах, які переповнювали квартиру головного героя, зав'язана дія фільму. У всякому разі не було ніяких спеціальних реверансів потенційному глядацькому невігластву.

Млосно ніжить мій кіношний гедонізм те, що я, вочевидь, не зрозуміла і половини фільму. Це таке задоволення - відчувати манку невідомість сенсів, що розкриватимуться, коли я вкотре передивлятимусь це кіно.  А ще стильні кадри. А ще тексти, що можна безкінечно розтягувати на цитати. В пам'ять вшкрябались кілька фраз, які перебираю як камінчики. "Нема нічого, крім перерваної гри". На цьому і перервусь...

літні лови

Літнє божевілля у розпалі. Вчора випадково опинилась на Набережній. Тільки ненормальний за власною волею попреться туди в кінці липня, але як вже піде, то зустріне тисячі таких самих хворих. У пошуках видовищ люди збирають навколо всяких дурниць. "Кола" за різними інтересами скупчуються на відстані десяти см одне від одного. Виявляється, можна з цікавістю гуртом дивитись як танцює якийсь алкаш. Такий був натовп, що не побачила, чи він - зірка-альтруїст, чи таки збирав гроші за свої піруети.

Тікати треба. Або ховатись. Найлегше в собі. Днями показали ще одну хованку - Art-Усадьба. Недалеко від набережної, але тихо, затишно, просторо, і - безліч картин. Втрапила на виставку художниці з Одеси Поліни Зінов'євої. Не можу сказати, що картини мені сподобались, але одна напередодні приснилась (стидаюсь сказати яка).

А взагалі я від живопису, певне, втомилась. Переходжу на іншу пристрасть - кіно. На мене чекає колекція Вісконті. А ще розважають гості з їх історіями-долями-очима. Всі хороші, поки не тягнуть на Набережну.

дитина напрокат

Маємо розвагу на літо - десятирічну племінницю. Я називаю її малою мавпочкою, бо вона 90 відсотків часу мавпує те, що роблять інші. Жили в нас актори - вона організувала у дворі театр. Ставлять виставу-танець, про те, як зустрічаються два виміри (!), не бачать один одного, а побачивши, трагічно розходяться. Підбираючи музику перемолотили чи не всю мою колекцію. Поки що вагаються між Tricky's "Overcome" та Marcus Miller's "Blast". Актори нашого театру вже починають комплексувати. 

Пізніше в нас жила сім'я художників. У дворі під керівництвом племінниці створюється галерея. Правда, дата відкриття, як і прем'єри постійно переноситься. Та я знаю безліч дорослих, що живуть лише прожектами, то що вимагати від дівчинки. 

Паралельно йде оволодіння швидким друкуванням, перечитано майже всю мою колекцію дитячих книжок (я, наївна, думала, що збираю на роки!), боротьба з шопоголією. І ще в нашій сім'ї народжується наймолодший блогер. Я обіцяла "прорекламувати" після четвертого посту, але не втримуюсь, бо маю два сумніви: чи буде час і чи малій стане натхнення писати наступний. 

море в дарунок

Роки два назад до мене в Ялту ненадовго приїжджали родичі з Донецької області. Треба було щось швидко придумати для культурно-оздоровчої розваги. Повела парком на улюблений пляж в Лівадії. Ідемо поволі, я потроху щось розказую (архітектура справа, старезні дерева зліва...). Але особливого захоплення ні в брата, ні в сестри не бачу. Розгублена, почала шукати причини то в собі, то в них, аж тут підійшли до моря. Такої дикої радості на доволі стриманих обличчях я, здається, не бачила. Насправді з морською стихією мало що може конкурувати, і мені в той момент так це стало ясно, бо й для мене самої нічого більш магнітичного нема. 

Згадала це вчора, коли спостерігала, як Володимир Немира вперше за довгий час нарешті побачив море, а побачивши, перетворився на малого розбишаку. 

І це щастя заразне: починаєш інакше дивитись на те, що маєш, і немає більшого задоволення, як дарувати це іншим. До того ж все винагороджується. Сьогодні вже встигла подивитись на картини - злива енергетики на одну мене маленьку. Завтра тягатимемо меблі...

мрії збуваються

"З віком ставишся до мрій з обережністю, бо вони мають властивість здійснюватись" - ця фраза у кількох варіаціях звучала навколо мене протягом останнього тижня. Добре, що я ще не в такому "обережному" віці. Одна моя мрія ось-ось стане реальністю. Я давно писала про виставку картин Володимира Немири в Києві. У квітні знову побачила його роботи вже у  Львові, і знову отримала  енергетичний заряд. І мені так захотілось щоб вони довше були поруч (трошки егоїстично, правда? але мій егоїзм часом й іншим іде не користь). Познайомилась з дружиною художника Катериною, дуже енергійною та колоритною жінкою. Між кавою та жартами в неї якось "випадково" народилась ідея виставитись в Ялті. І от вже днями візьмемося за монтаж в музеї Лесі Українки. І знову це будуть нові роботи. Взимку та навесні вони добряче зігрівали, тепер, сподіваюсь, подарують затінок від кричущого курортного маскульту.
P.S. Відкриття виставки планується 22 липня о 17 годині. Приходьте :)

не-свята

Так знаково рясніють свята: день журналіста з його гаслами "стоп цензурі" та "свобода слова" та день російської культури, що гримить у багатьох містах України. Що разом виходить? - день російського слова. Хоча чому день? Щодень!
Навіть не знаю, яка з великих дат викликає в мені більший спротив.
Журналістів я не люблю. коли спокійна, то розумію, що в кожній професії є непрофесіонали та пройдисвіти. Але тільки розгориться який скандальчик або просто подивлюся/почитаю новини - приливів агресії не оминути. здебільшого доводиться спостерігати посередностей з диктофоном або камерою. І багато-багато імітації вільнодумства, за яким - некомпетентність та славолюбство. А інтелектуальна жовтизна така заразна серед блогерів, зокрема. Але я допускаю, що в мені просто говорить дитяча образа за те, що справжні авторитети на дорозі не валяються і мудрагеликів теж масово не випускають, море ж інформації доводиться фільтрувати самій, не покладаючись на інформаційних "експертів".

Щодо великоруського свята - теж не райдужно... кажуть, уряд виділив 10 000 на закупівлю російської класики для українських бібліотек. НАРЕШТІ! Хоч людську літературу почитаємо! Звучить як сарказм? У м'якшій формі подібну думку висловлюють деякі блогери-при-тямі. І подається це як ознака культурності, мовляв, не слід відмовлятись від прекрасного заради політичного.
Брєд! Складені лапки!
Не можна називати чорне білим лише задля самозаспокоєння та імітації висококультурності внутрішньої.
Я проти войовничості - воювати з культурами собі дорожче, але платити з власної кишені за популяризацію чужих геніїв - це стратегічний лохотрон!
Отаке чергове - "зі святом".