Дон Жуан по-севастопольськи

Нещодавно в Ялті гастролював Севастопольський академічний театр. Показували "Дон Жуана". В цілому не гірше за більшість вистав, що я бачила. Багато акторів, прекрасно підібрана музика. Прекрасне виконання Саганареля. Причому важко було не порівнювати з Олексієм Вертинським, однак інтерпретація, як кажуть, не гірша, а інша. Актор додавав якогось Бекетівського колориту. Було багато художніх знахідок. Непогана ідея об'єднати текст кількох епох: Мольєра, Байрона, Толстого, etc. Але мені здалось, що домінував Мольєр.  

Чомусь саме після таких вистав лишається якесь неприємне відчуття. І справа не в недороблених декораціях (про це нас ввічливо попередив сам режисер перед початком), а у загальній атмосфері фарсу. Істеричні актриси (правда, красиві), дешевий образ Дон Жуана, неприкрите бажання задовольнити всі смаки публіки одночасно (пошлість з претензією на підтекст)... Часом було таке враження, що дивишся копію картинки з М1.

 70 % вистави складається з повчальних монологів на тему моралі, що служать лише потворним фоном для аморального героя. І тоді питання: про що спектакль? Можливо, це не вина режисера, бо все закладено ще у Мольєра і дублюється у пізніших творах з більшою або меншою іронією. Але хіба у третьому тисячолітті не варт щось поміняти? Окрім лаконічних декорації, сцени, що крутиться, оголеного танцю, штучного снігу та диму і т.п.?  

З іншого боку, чого журитися. Світ так і буде повторювати одне і те саме, поки нарешті не прочитає "Камінного господаря" Лесі Українки.  Чекаю...

Київський літопис (живописний)

Мені дуже подобається спостерігати, як в мені народжується інтерес до живопису, ніким спеціально не вихований, цілком аматорський, інтуїтивний, навпомацки, але з провінційною впевненістю у бездоганному смаку. Зрештою головне собі пояснити, чому саме подобається.

Останнє моє відкриття-на-межі-потрясіння - виставка Володимира Немири в Києві. Втрапила невипадково – по партійному завданню. Я мало знаю про автора. Все, що знадобилось знати: він – емігрант, що повернувся. Так глибше відчуваєш його спрагу за рідним. Поза тим є унікальний почерк, кут зору. Віддзеркалення. Так називається одна з картин, але вже як тільки зайшла у залу, це слово крутилось в мене в голові. У світі Немири жоден предмет не є тотожним самому собі, а віддзеркалює інший, і це створює цілісність. Такий багатошаровий інтертекст, або розчищені палімпсести. Потрясаюче, як людина може носити в собі такі і стільки образів. Скільки то треба сили! У картинах лунає музика, чи скоріше в голові лунає музика, коли дивишся на картини. Ефект подібний на читання Тичини.

Сфотографували майже всі картини.

Поки що не отримала дозволу розмістити хоч щось на блозі, але і негативної відповіді не було. Тож напівлегально кладу дві маленькі, але дуже настроєві. Світлини обкрадають кольори та деталі. На живо ефектніше. Але все одно видно перехресття світів: світського / духовного; нічного / ранкового; історичного / сучасного, etc.

Київський літопис (театральний)

Напевне, це вік… Останнім часом, приїжджаючи до якогось міста, потребую хоча б день на адаптацію. І в цей день це місто мені катастрофічно не подобається. Так і з Києвом – може через втому з дороги, може через те, що заразу подалися у далекі його закути, але охопив жах від будівництв та бруду. Але зрештою атмосферу міста створює історична архітектура та гарні люди., особливо люди! Отже, про мандрівки …

Театр – це манія. В Ялті попри відновлення театру все одно поки що відчуваєш голод, тож мандруючи насамперед шукаєш афіші на тубмах. У перший день в Києві пішли навмання у Молодий театр на «Джокер». З назви було ясно, що нема чого сподіватися. Звичайний розважальний театр соціально-побутового характеру з повчальним фіналом та житейськими анекдотами, що так охоче ковтають глядачі. Коли говорять про застарілість та близьку смерть театру, то мені уявляється саме такий дурнуватий та кітчевий, для перевантаженого буднями обивателя. Він застиг у техніці, часом хаотично мавпує епатажні прийомчики для потіхи невибагливої аудиторії (здебільшого оголює дупи та швиденько прикриває їх півгодинними мораліте). А головне – у такого театру безліч альтернатив – шоу на ТV, у ВР та СП тощо. У мистецтва, з його напруженою пульсацією альтернативи нема. Катарсис та мазохізм – це слова синоніми. Живий театр перевертає, перетрушує свідомість.

Ця пафосна прелюдія – це про моновиставу Галі Стефанової «Польові дослідження з українського сексу». Дивилась її вже другий раз.

Кожного разу, здається, та сама історія: спочатку мені думається, що ось, ось вона правда про штани! Тепер то я знаю, що від них чекати, дякую, героїні! Тепер буду уникати її помилок. Найголовніша та, що вона зігнорувала знаки про біль і напоролась на нього. Але врешті, розумієш, що ховаючись за знаками, інтуїцією та всезнайством, живеш на половину. А ця історія не повчає, це історія про любов, зокрема, до України. Тільки сказана по-особливому, з матюками, сльозами, припадочним сміхом – словом, відверто. Найбільше ціную в мистецтві відвертість і свободу від штампів. 

До речі, про публіку. Київська нічим не відрізняється від провінційної - така ж невихована, і треба бути дуже добрим, щоб її витримати.