неділю, 7 грудня 2008 р.

Київський літопис (театральний)

Напевне, це вік… Останнім часом, приїжджаючи до якогось міста, потребую хоча б день на адаптацію. І в цей день це місто мені катастрофічно не подобається. Так і з Києвом – може через втому з дороги, може через те, що заразу подалися у далекі його закути, але охопив жах від будівництв та бруду. Але зрештою атмосферу міста створює історична архітектура та гарні люди., особливо люди! Отже, про мандрівки …

Театр – це манія. В Ялті попри відновлення театру все одно поки що відчуваєш голод, тож мандруючи насамперед шукаєш афіші на тубмах. У перший день в Києві пішли навмання у Молодий театр на «Джокер». З назви було ясно, що нема чого сподіватися. Звичайний розважальний театр соціально-побутового характеру з повчальним фіналом та житейськими анекдотами, що так охоче ковтають глядачі. Коли говорять про застарілість та близьку смерть театру, то мені уявляється саме такий дурнуватий та кітчевий, для перевантаженого буднями обивателя. Він застиг у техніці, часом хаотично мавпує епатажні прийомчики для потіхи невибагливої аудиторії (здебільшого оголює дупи та швиденько прикриває їх півгодинними мораліте). А головне – у такого театру безліч альтернатив – шоу на ТV, у ВР та СП тощо. У мистецтва, з його напруженою пульсацією альтернативи нема. Катарсис та мазохізм – це слова синоніми. Живий театр перевертає, перетрушує свідомість.

Ця пафосна прелюдія – це про моновиставу Галі Стефанової «Польові дослідження з українського сексу». Дивилась її вже другий раз.

Кожного разу, здається, та сама історія: спочатку мені думається, що ось, ось вона правда про штани! Тепер то я знаю, що від них чекати, дякую, героїні! Тепер буду уникати її помилок. Найголовніша та, що вона зігнорувала знаки про біль і напоролась на нього. Але врешті, розумієш, що ховаючись за знаками, інтуїцією та всезнайством, живеш на половину. А ця історія не повчає, це історія про любов, зокрема, до України. Тільки сказана по-особливому, з матюками, сльозами, припадочним сміхом – словом, відверто. Найбільше ціную в мистецтві відвертість і свободу від штампів. 

До речі, про публіку. Київська нічим не відрізняється від провінційної - така ж невихована, і треба бути дуже добрим, щоб її витримати.  

1 коментар:

  1. Щодо публіки і взагалі театрів. Враження останніх днів переконують мене, що теза Шевельова "КАрфаген нашої провінційности повинен бути зруйнований" вступила в силу. Подивилась на Коломийський театр, на луцький "Гармидер" - люди шукають, думають, і спроможні подарувати принаймні хоч окремо естетичні або світоглядні враження. З іншого боку нерідко соромно за те, яку "халтуру" пропонує столиця, скільки в неї зневаги до провінції і глядача взагалі.

    ВідповістиВидалити