Провальна акція

Я - лицемірка! Ну для чого було пафосно розміщувати банер-пропаганду, якщо сама їй не піддалась? Перед тим жартома підраховували, скільки ялтинських осель відключать світло, нарахували  одну... І там о 20-30 світло горіло, бо після тяжкого та довгого робочого дня господарі забули про екологію. Повернуся до акції для ледачих, коли вийду на пенсію (чи існуватиме тоді слово "екологія"?).

Озираючись...

Навіть у маленькому місті можна знайти незнайомий район, вуличку, дім. В Ялті цей факт набуває особливого колориту: тиждень не побував у центрі - ризикуєш не впізнати його. Часом Ялта справляє враження пристаркуватої поп-зірки, якій без упину роблять примусові пластичні операції. Причому хворі на метражну ненажерливість і багаті, і бідні, і то всі з такою фантазією!!! Коли у Києві громада збурюється через будівництво у парку, то в нас вже годі і шукати ті парки. Будинки ХІХ століття дбайливо огорнені багатошаровими пластиковими конструкціями-гібридами: балконо-кімнато-квартирами. Легко пояснити таку жадобу: всім хочеться куточок або кутище під сонцем (і мені хочеться!).

Так, тема не нова. Очевидно, руйнація триватиме ще довго, допоки не вщухне інтерес до міста. Проте є один контр-факт: скільки б не знущались над ликом Ялти доморощені архітектори, вона - прекрасна. І особливо двічі на рік - в грудні та на початку весни, коли не для інших, а для себе... От і тепер - тільки трохи потеплішало, Ялта вибухнула духмяно-кольоровим цвітом. 

На щастя/нещастя п'янка її харизма навряд чи скоро розвіється, тож пере-будівництво триватиме.

На цій критично-ліричній ноті я їду. Без мене готуватимуться до сезону, без мене загорятимуть на мітингах "регіонів", без мене густо накладатимуть косметику на її зморшки...

До побачення! Сподіваюсь, коли повернуся, впізнаю хоч би свою вулицю.

Канібалізм по-малоросійськи

або "До свята-2

У Ялті "святкування" продовжується. 

Дозволю собі банальність: святкування ювілею потрібно, не Шевченку, а нам. В ідеалі, в цей день треба оживити сприйняття, по-новому розставити акценти, зайвий раз /єдиний за рік відкрити поезію... Вірю, що багато хто так і робить. Але лишається фактом те, що не менше чиновникоподібних людей користаються ювілеями як приводами поставити безліч галочок. Виміряти ступінь щирості важко. Щодо ялтинських чиновників - не потрібно, бо вони діють через "мушу, хоч дуже не хочу". І це ціла мука спостерігати їх лицемірство на чергових міських заходах, де вони ламають мову (будь-яку) та силуються триматись комільфо. Але, очевидно, декому з ялтинської громади до вподоби це мазохівське задоволення. 

9 березня біля пам'ятника Шевченка бабусі та дідусі з Просвіти та Союзу Українок недорахувались представників мерії, що спричинило праведний гнів. Задля духовної профілактики борці за справедливість рушили (певно, наступного дня) до міськвиконкому з вимогою ПОКАРАТЬ! Претензій тьма - квіти не поклали, промову не проголосили, заплановані заходи в місті виявилися фіктивними (Sic! Це неправда)!  

- А вихідний був загальноукраїнський, - відбрякувалась влада.

- А Президент зміг викроїти годинку, то і ви мусили!!! - гнівалась громада.

Кволо захищаючись, влада буркнула: 

- А що ви робите до свята і не тільки.

Ну тут меж гніву не було! Таке запитати! Просвіта і щось ще має робить!

(діалог неточний, рокенструйований з чуток, на історичну довідку не тягне)

В останню чергу буду захищати наш відділ культури, але в одному солідарна: мене теж цікавлять причини  бездіяльності. Однією з вимог до "культурних" чиновників було прибрати калюжу біля пам'ятника. Серйозно, дорослі свідомі українські громадане вже рік жаліються один одному, що біля пам'ятника неподобство, а нещодавно, певно, написали і кляузу. Добре, що є держава, на яку можна жалітись, і нічого не робити самим.

Звичайно, це їх справа, і очевидно, їх комплекс, який вони заглушають посиленим контролем за іншими. Під гарячу руку потрапили і ті, в кого мав би бути імунітет у патріотичних колах - співробітники Музею Лесі Українки, які насмілились(!) перенести свою розмову про поета на день, що дало підстави для ура-патріотів поливати брудом всіх підряд і зрештою продемонструвати на весь світ, які українці незгуртовані по всій вертикалі. Менше треба дивитись новин та повторювати за гарантами, панове!

без висновків

У Ялті пишуть "Статут територіальної громади". Все дуже серйозно! Громада думає, поважні професори з права пишуть. Навколо нього багато суперечок. Щоб не запропонувала влада (а саме вона, у особі мера, стала ініціатором), все піддається критиці. Загалом закидають те, що ялтинські землі розбазарили, то тепер хочуть взятися за найближчі селища. Чесно кажучи, коли вперше про Устав заговорили, я думала, що це розваги для пенсіонерів.  Але програма розкручується, вже залучені школи, заклади культури, громадські організації тощо. 

Зацікавившись, завітала на сайт.

Позитивом є те, що редактори розмістили як хвалебні, так і критичні статті зі ЗМІ. Але розбиратися у тому всьому мені швидко набридло. Однак на один факт я б хотіла звернути увагу. З 23 громадських організацій, що складають робочу групу,  нема ЖОДНОЇ про-української. Німці є, татари є, навіть настільний теніс гідно представлений, а українці - на маргінесах. Знаю, що місцева Просвіта відгукнулась, але запізно, тож відпровадили зі словами: "Набір закінчено"... 

Висновки робити рука не підіймається. 

До свята

Цей пам'ятник відкрито 2007 року. Його естетичну цінність вже втомились обговорювати. Думаю, що, не прочитавши надпису, не кожен з гостей та і ялтинців вгадає, хто цей непевного віку чоловік, що викидає книгу. Але все ж формальності виконано. Тепер на державні свята чиновникам є куди покласти гербери. Завтра ось теж, певне, мусять щось покласти. Попередньо оголошення жодного не було, тож значить, все відбуватиметься стандартно: кілька учнів з української школи (добре, що вона неподалік) + кілька бабусь з міськвиконкому = галочка у звітах. Або (краще чи гірше?) нічого не буде. Особисто мені не потрібно іти до пам'ятнику, щоб шляхом патріотичного онанізму викликати відповідний пафосний настрій. Але з другого боку, особисто мені потрібно іти, бо не хочеться, щоб було самотньо ні пам'ятнику, ні іншим чудікам, та й щоб весняні квіти маякували ялтинцям, що вони живуть у кольоровому місті. 

Черговий раз дзвенить у голові питання: коли вже не треба бути такими контроверсійними? 

Право на аморальність

На такі невдячні, бо безкінечні, роздуми мене наштовхнули спогади Григорія Костюка про Юрія Косача. До речі, формально пост про Косача вписується в мій тематичний блог, адже письменник неодноразово приїжджав до Ялти, що зокрема зафіксовано у його не дуже вишуканому, та все ж вірші, "Ялта".

Так от...

Він - гульвіса, п'яниця, дрібний крадій... Або: він - цинік з нальотом постмодерності, харизматичний літератор з нестандартним мисленням, який безмежно любить роботу (д-р Хаус?). Він разюче відрізняється від славетних родичів. Костюк розводить руками, коли в черговий раз цитує саркастичні промови Косача. Так, він аморальний і, певно, менше за все хочеться, зустріти в житті таку людину. Але дуже талановитий, і те, за що його критикували ("цитата в прозі, цитата в драмі..."), тепер називають інтелектуальністю та постмодерном.

Я переконана, що такі люди необхідні для кровообігу суспільства. Безкінечно дублюючи високодуховні штампи, передаючи їх як естафетну паличку, духовності не додати. А тут з'являється він - Мефістофель. І в той час як діаспоряни консервували національний дух для материкових нащадків, він відправляв свої тексти до радянської України і стверджував, що так він ближчий до майбутнього.

Зрештою, Юрій Косач - людина нашого часу. З його прізвищем та вдачею він би міг вписатися у наше політично-публічне життя та розважати не згірше за наших одіозників. А завдяки його манері мислити парадоксально та непафосно, він міг би успішно працювати, скажімо, в "Дзеркалі тижня".

Звичайно, легше претендувати на об'єктивність, коли оцінюєш минуле, і навпаки, сучасне п'янить та забурює білок. Але ж можна попробувати і на теперішніх дивитися з позиції вічності. А тренажером можуть бути ті, далекі...

Не-дитяча література

Сьогодні відбулась презентація книги "Степан Руданський - лікар і поет" дитячого письменника Євгена Білоусова. Недитяча видалась акція. Перед аудиторією студентів та поодиноких представників ялтинської української громади розгорнулась справжня драма. Спочатку авторське читання-вихваляння-жаління. А тоді дебати на вольну тему. Якби я не вміла опановувати свій юнацький максималізм, то написала б що втомилась від нікчем та пройдисвітів чоловічої статі. Цей нюанс важливий, бо саме в чоловічому товаристві доводиться спостерігати бої півнів на звання найголовнішого. Слід додати, що у невеликому просторі зібралась критична маса патріотів, і проявилась питома національна риса – гризти один одного, щоб іншим не дісталось.

Але я вмію себе опановувати, тож писатиму про інше. Про Руданського. Колись я його недолюблювала. Але зрештою щиро здивувалась, коли його ім’я не ввійшло у сотню Великих українців. Ми все-таки дуже мало знаємо про своїх героїв. А якщо і випадає пізнати, то часто обмежуємося шкільними «Народився … помер». Я за міфи і переконана, що Руданський дуже до того придатний. Він людина нестандартних рішень та кінематографічної долі (злий батько, подорожі, нещасливе, а потім нерівне кохання, вороги-кар’єристи навколо, містичний холод Петербургу, екзотична краса Ялти…).

Але кіно, кажуть, зараз не знімають. Зате пишуть книги. Для дітей. Бідолашні!

Бережіть комп'ютери

Коли багаточисельні експерти раз по раз запевняють, що криза - це час креативних рішень, я їм охоче вірю. Але в цієї популярної пані ще й інше обличчя. Навіть розмови про неї псують людську натуру. Вчора в одному з ялтинських ВУЗів відбулась вже друга крадіжка. Крадуть оргтехніку. Не знаю, яка з неї користь, хіба сигарети купити. Але історія прикра. І хто б про неї не почув, реагує однаково, мовляв, ще не те буде через цю кризу. Ходять навіть чутки, що скоро в Криму оголосять комендантську годину. Чогось згадала дитинство, коли мама відправляючи мене в школу, розказувала всякі страшні історії про злодіїв. Таке неприємне відчуття було від того, що мусила підозрювати всіх. 

А у нас за два місяці відкривається курортний сезон і разом з ним п'ятимісячна Всеукраїнська конференція аферистів та пройдисвітів. Якщо вони будуть голодні, а якщо переймуться кризовими настроями. То що? Мама завжди права?

Заскрябли!

Давно не писала, бо не було натхнення. І ось воно прийшло звідки не чекала. Натрапила на кліп "скрябіна" - "кинули". Певне, це друга серія кліпу "дістали". Паскудно в цьому продукті не унітазна лексика, не спите обличчя Кузьми, а відчайдушне намагання вдовбати у голову маси, що вона незадоволена та здиблена. Ці, з дозволу сказати, пісні ціляться в орган бидлості десь між пузом та тазом. І власне, ні до чого не закликають (і слава Богу!), а лише гіпнотизують невдах. 

Ось такий не-ялтинський, не-прощенний пост. 

А втім, в Ялті почалась весна! Тепер все піде на краще.