зимовий пілігрім

Обожнюю це, коли стукають у двері, і ти гадки не маєш, хто б це міг бути і чому прийшов (двох грабіжників-невдах, що, злякавшись мене без макіяжу зранку, лишили мені сусідське одіяло, я не враховую...). Сьогодні до нас потрапила паломниця з Америки, що мандрує шляхом Апостола Андрія. Вона сама пішки пройшла з Києва, та це тільки третина маршруту, мета якого - Греція. Мені ніколи не уявити, як і чому люди це роблять. Та рада, що можу подивитись на це з боку. Це як вдихнути повітря. Енн (так звати цього пілігрима) здійснює цікавий експеримент - подорожує подалі від траси, понад морем. Навіть не думала, що це можливо - попри закони на правила великі ділянки пляжів закриті.

Вона каже, що Ялта найпрекрасніше місто з тих, що вона зустріла на шляху. І я її чомусь вірю.

Енн теж блогер на блогспоті. А ще вона познайомила з сервісом CouchSrefing. Наш диван теж завжди радий гостям. А якщо ви вдень пройшли 45 км під дощем і вітром, то на вечір може здатися, що моя квартира палац.

***

Допис буде короткий, трохи сентиментальний, торохи для-внутрішного-вжитку, переповнений цілком суб'єктивним захопленням, яке навряд можна вдало висловити, повний білизною взбитих штормом хвиль Чорного моря,  тишою по-осінньому вбраних парків і добро-радісно-щасливих поглядів. Тож цей допис можна і не читати, але і стриматись, не написати я не можу.

Ось він:

ЛЮБЛЮ ЯЛТУ!

міграція

Останнім часом  довелось багато дискутувати-коментувати на тему міграції в Україні. Не дивно, що такі теми активізують політичні аутсайдери на кшталт тягнибоківців і саме так ставлять питання, що від них ніяково мені, українці, багато співгромадянин якої є нелегальними мігрантами в країнах Європи. Щось не пригадую новин про мітинги в Італії (Португалії-Польщі-...) з лозунгами не пускати з України. 

Але ж і аргументи які! Вони (вірмени-грузини-китайці-африканці...) всі злочинці та розбещують нашу молодь наркотиками та борделями. Прочитала в одному з форумів слушну думку (на жаль, не можу знайти посилання): якщо вірменин народився в Україні та має громадянство, він - українець вірменського походження, якщо приїхав в Україну і громадянство Вірменії - він вірменин, а якщо хто-небудь продає наркотики, утримує борделі, то він - злочинець і мусить бути покараним незалежно від громадянства. 

До чого це я? А... недавно прочитала, що в Ялту їдуть турки. Ну то не зовсім мігранти, їдуть на секс-тури, а заодно і дегустацію наших борделів та наркотиків. Правда, проти таких "гостей" ніхто мітингів не влаштовує. Звичайно, цікавіше корчити з себе гонорових роботодавців, ніж не допустити, щоб твою країну продовжували сприймати як великий ринок під Кафою з породистими роксоланами. Хоча і в цьому разі мітинги недоречні. 

вітаю!

Маю чудовий настрій сьогодні. Святковий. Згадую Майдан. Але на цьому блозі нічого не писатиму (може через 5 років...). Кому цікаво зазирнути у мої рефлексії навколо того часу, прошу на наш театральний блог.

петарди до Ялти не долітають

Ці три тижні Ялта (бюджетна) трохи розгублена від вимушеного неробства і очікування понаднормового відпрацювання, адже літо чекати не буде. Та життя, як всі могли помітити, не зупинилось. Чергові історичні події відбуваються знову в Південній столиці України. Про гучні заяви, недоречні жарти прем'єрів, навколосамітівські президентські інтрижки говорять всі, перекручуючи кожен на свій лад. Всі, крім місцевих змі - ті спокійно анонсують "буденні" збори vip-гостей і повертаються до своїх злободенних тем. Як мені здається, і решта ялтинців доволі спокійні. Може, це і правильно. Поки політичні двієчники граються з петардами, відмінники ледь не втративши терпець, іронічно посміхаються, а інформаційні-агрегати накручують з цього всього "сенсації", мусимо просто працювати, готуючи Ялту до наступних гостей. Думаю, не треба нагадувати, що українці - дуже гостинні, і добре, що, приїжджаючи до нас росіяни, грузини... відчувають себе затишно. Тільки може, не запрошувати до себе тещу, поки свекруха не виїхала?

***

Поки триває моє "ув'язнення" та загострюється ностальгія, одна з розваг - "передачки" з Ялти, з  садку нікітського. Трохи поділюся:

Тут, на Волині, прекрасні барви, але часом забувають небо намалювати :).  А в нас аж два!

Дякую, malahiy, за фото )

?

Я люблю Ялту. Але час від часу відчуваю ізоляцію (я більше ніколи цього не напишу, і хай простить мою теперішню слабкість моє хоч і небезмежне, але вже багатоярусне коло). Як казала одна вчителька сімферопольської української школи, в Криму не треба казати, що ти - українець, щоб почути щось погане про свою країну, варто лише вийти на вулицю, включити місцеве радіо чи телебачення. Я вийшла на вулицю і пішла далі - на Захід, в надії не чути ні прокльонів, ні майстер-класів з патріотизму. Від останнього Бог зберіг, а з першим не так пощастило. Усюди - всевладдя цинізму та скиглення, нарікання на владукризугрипрадикуліт...

Колись мені мудрі казали, що людина має антенки, що ними відшукує собі подібних. Певне, мої антенки вийшли з ладу.

Порадьте, де шукати гідності?

Широка страна...

Дивовижно, як за кілька годин можна все змінити!

Клімат: вчора була купалась в морі, а сьогодні розкладаю зимові речі; оточення: вчора влаштовували масові прощання зі слов'янкою, а тепер - самітницька келія... І основне - швидкість інтернету!!! За ті самі гроші, що і в Ялті, у Луцьку можна встигнути набагато більше, наприклад, поки завантажується сторінка, попити чаю, поговорити по телефону, зв'язати шкарпетки, бо, холєра, холодно!!! Але є і плюси. Відсутність або пунктирна присутність зв'язку примусить нарешті плідно працювати і частіше звертатись до паперових книжок. Останнє щасливе повернення - Борхес. А його Фрагменти на папері виглядають ще мудрішими.

Трохи позичу:

47. Щасливий незаздрісний бідняк, щасливий незарозумілий багач.

48. Щасливі сильні духом, що без страху вибирають шлях, без страху приймають славу.

49. Щасливі ті, хто запам'ятали слова Вергілія і Христа, чиє світло осяює їх дні.

50. Щасливі ті, хто люблять, і ті, кого люблять, а також ті, які можуть обійтися без любові.

51. Щасливі ті, хто щасливі.

Жадан, мандрівки і всяке

Дозволю собі слабкість і не писатиму про Лесину осінь. Може колись... Зрештою, та обіцянка (самій собі) мене і гальмує. А життя гонить вперед.

За цей час багато чого відбулось.

Наприклад, Сінані-Фест. Втрапила лише на презентацію збірки "Кордон" (Жадан-Поляков-Сід). Жадана вживу чула вперше, він вразив і, як на мене, взув кримсько-московських колег, хоча, звичайно, це було не змагання. А все ж, у двобої між енциклопедичністю та життям перемогло життя.

На фото дві знаменитості (зліва світового та справа міського значення). Хто знає, зрозуміє, як це смішно. Навіть не уявляю про що говорять ці зірки.

Вже наступного дня фестиваль слова змінив парад кольорових картинок. Мала потрясаючу поїздку. Спочатку в Балаклаву. Таки побачила будинок-де-жила-Леся-Українка.

Дуже здалеку. Все затягнуто огорожею і триває будівництво. Думаю, що коли Леся Українка сиділа на тому балконі, їла виноград та писала, вид перед її очима був симпатичніший. Чомусь не вразила мене Балаклава.

Природа навколо - шикарна, бухта казкова, але саме селище я не зрозуміла, воно схоже на несформованого, неоковирного підлітка. Але ж зовсім і не підліток. Багато в чому може дати фору. Наприклад, розказують, що саме в Балаклаві були побудували першу залізницю на території сучасної України. То диво прогресу, привезене англійцями під час Кримської війни, протрималось недовго, але було. Цю та багато інших історій нам переказав Микола Владзімірський, що став на час подорожі нашим безцінним екскурсоводом.

Далі - Херсонес з живою історією, з теплим морем, Георгіївський монастир з п'янкою тишею, трохи буркотливими монахами та смішними повчальними надписами.

Вертаючись додому, відчувала абсолютну відірваність від реальності. Наш водій вирішив доконати. Повіз через Байдари повз Фороську церкву. Її темний силует, осінній серпантин, хмара в якій ми їхали - все то сюр, що просто відмовлявся вкладатись у голові. Після того відчуваю, що дуже багата, але перерахувати скарби не наважуюсь.

Здається прогрілася на всю зиму. А все одно страшно і шкода виїжджати у холодні краї.

Наостанок додам фото, яке, на відміну від попередніх, зробила саменька.

Правда ж, гарне жовтневе море?

Лесин Вересай чи Остапова Осінь

Швидкуруч подаю програму (яку отримала сьогодні) аж! двох фестивалів, що відкриються аж! завтра. Коментарі та рефлексії вже наступного тижня.

ЛЕСИНА ОСІНЬ

26 вересня

12-00 Відкриття фестивалю (біля пам'ятника Лесі Українки)

13-00 Презентація виставки Михайла Деяка (м. Київ) "Імпровізації" (живопис)

18-00 Вистава "Осіння казка". Театр "Сім Муз"

19-30 Концерт вокального гурту "Мен Саунд" (м. Київ)

27 вересня

19-00 Вистава "Осіння казка".Театр "Сім Муз"

ФЕСТИВАЛЬ БАНДУРНОГО МИСТЕЦТВА ІМЕНІ ОСТАПА ВЕРЕСАЯ

26 вересня

15-00 Конкурс бандурного мистецтва

27 вересня

16:30 Концерт переможців та гостей фестивалю

доза чехова

Закінчився мій театральний тиждень. Самовдоволено можу сказати, що, здається, ми все правильно розрахували і потрапили на всі вартісні видовища.

Почну з кінця. Харківський театр P.S.. Маю дещо сумбурне враження. Мені подобається, коли Чехова добряче витрушують. Та і то була не перша постановка цього театру, яку я бачила, і знаю, як вони вміють працювати зі словом. Безліч гарних знахідок. Але затягнутий початок першої частини, дешеві декорації та конвульсивна гра трохи шокували.

Хоча ближче до середини я відпустила ситуацію і якось звикла. Один з акторів чимось нагадував Тіма Рота - це теж допомогло дофантазувати, що дивлюсь героїністий постмодерн. А друга частина взагалі лягла дуже легко. Не знаю, чи можна краще поставити такі відверто банальні тексти і знайти в них стільки можливостей для різної акторської техніки. Публіка була різна. Молодші, здається, реагували приблизно, як я. Старші скреготали зубами. Не насмію трактувати, просто чула з різних куточків цей неприємний саунд.

До речі, після вистави ми зустрічались з акторами та режисером Світланою Пасічник. Дуже творчі та енергійні люди.

Перед тим були на виставі "12 новел про любов" Нового московського драматичного театру. Дуже близька лаконічність сценографії та костюмів. Ще б меншу кількість новел, скажімо, вісім, то взагалі - недарма прожитий вечір. А так дуже втомливо. Найбільше запам'яталась перша сценка, вірніше, дві перші - "Полінька" та "Месник", що йшли одночасно. Чудово перегукувались тексти. І водночас, як не намагайся, все одно всього не почуєш через галас героїв, що слухають та чують лише себе. Як на мене гарний прийом.

Напередодні дивились мексиканський балет Глорії Контрерас. Цих вражень, певне, вистачить на рік. Виступ був побудований з низки театралізованих замальовок під супровід Бетховена, Баха, Вагнера, Холідей та численних мексиканських композиторів. Найбільше враження - Артур Веласкес та його "Шлях вогню". Грандіозно!!! І виглядало дуже просто без пафосу. Під час антракту літні бабусі завивали про старий-добрий російський балет - штампи, штампи, штампи... А на сцені - оголений нерв танцю, пульсуюча думка і пристрасне життя. Все що я бачила в житті до цього тепер мені видається надзвичайно цнотливим, а всі правила, нашвидкоруч отримані під час перегляду танцювальних шоу - дуже умовними.

Далі (чи раніше) німецький театр "Factory" та їхній Дон Жуан. То було розчарування. Безкінечна балаканина німецькою, сцена згвалтована величезним столом, що ніяк не обіграний, а просто стобвичив по центру, ніякої дії, ніякого нового бачення. Хіба що Дон Жуан не вмер, а лишився вічно жити, а Сганарель - жінка (просто друг!).

І нарешті перша вистава фестивалю та мого власного хіт-параду - "Будьте як вдома" ("Сузір'я", Київ). Не знаю, з чого почати хвалити. Режисура 100 балів! Легка, ненав'язлива історія про толерантність, яка затягує настільки, що потім не один день говорили про неї. Ахтем Сеітаблаєв - геній, Ада Роговцева - супер-геній! Як вона володіє глядачем! Як той її любить.

На жаль, кілька днів після фестивалю я даремно трусила інтернет з наївною метою дізнатись, хто ж де переміг. Тільки вчора розмістили замітку, де все переплутали. Я так зрозуміла, що реально переможців не визначали, а просто роздавали тематичні грамоти. Зрештою, звичайно, це не має значення.

просто так

Так дивно, чим би ти не займався - все може стати рутиною. Це я не жаліюсь - констатую. Це нормально, не можливо постійно перебувати "на пафосі". Кожна навіть найбільш творча робота має технічно-підготовчий етап, що виснажує до оскаженіння. Але, на щастя, все компенсується, і в загоні трапляються чудернацькі речі. На днях бігала в милі серед хаосу голосів та галасу. І раптом один: "Добрий день, я хочу подарувати Вам картину". А далі - як в мультику: "А за що?" - "Просто так"... І - "це найдорожче, що я маю...". Чудік-художник зник, картина лишилась. Гарна картина, як "Ванільне небо", тільки над морем. І тепер ця картина, що потрапила до мене, як бездомне кошеня, спрагле за домівкою, нагадує мрію, ні-про-що, хіба про чудесне, котре мусить чекати на кожному кроці.

плани

Вересень в Ялті - час, коли спадає літня спека, але все ще тепло, коли, багато роботи, але ще більше розваг. Ера фестивалів та свят. З найближчих планів - "Театр. Чехов. Ялта". Зі всіх ми вибрали. "Будьте як дома" ("Сузір'я", Київ), "Спектакль після спектаклю" (Литва), "В гостях у Дон Жуана" (Factory, Німеччина), Мексиканський балет, "12 новел про любов - анатомія стосунків" (Московський Новий драматичний театр), "Він, Вона і тому подібне" (P.S, Харків).

Головне тепер "не переїсти", щоб лишився апетит на власну постановку. І хоч трохи грошей.

білет на балет

Ось так мені сподобався VII Міжнародний фестиваль опери та балету "Ялтинські сезони"! Навіть писати не хочеться про пихату деградацію. А от глядачів було повно.

***

У кінці вересня буде "Лесина осінь", сподіваюсь, як і раніше, з висококласною програмою, але, очевидно, з напівпорожніми залами - лохи на хохлів не ходють.

День Незалежності

Вітаю з Днем Незалежності!!!

Сьогодні з ранку було відчуття ніби перед Новим роком. Планували подарувати собі поїздку до Балаклави - хотіли подивитись, що ж зробили з будинком, де жила Леся Українка. Але прийшлось відкласти. Та все ж виїхали до Сімеїзу. Мета - будинок, де зупинявся Коцюбинський. І знову благородна ідея накрилась. Не знайшли. Але і у невдах є радість.

Я люблю український прапор. Це не я сказала, це мої близькі констатують якійсь мій надприродній сентимент. Ось ніби спеціально для мене весь Сімеїз прикрашений синьо-жовтим. На деяких кафе навіть по два прапори. А п'яненькі хлопці вітають всіх зустрічних зі святом.

Як контраст - ялтинські формальні "клумби". Але сама дата у всіх на устах, бо день незалежності - це для курорту є фіналом сезону, відмашкою для зниження цін, сигналом, що відпочинок вже близько. Так чи інакше, але українські реалії, хоч і зі скрипом, входять і закріплюються у південній свідомості.

Ще раз зі святом!

Коктебель

Отже продовження...

Вперше за багато років побувала у Коктебелі. Метою був музей Волошина. Спочатку, як порядний блогер, відвідала сайт музею, від чого отримала мало користі - ні адреси, і маршруту, ні розкладу, ні цін не вказано. Безкінечні тексти без фото, але з посиланнями на рекламу.

Проте сам музей справив гарне враження. Чотири невеликі зали на першому поверсі та меморіальна кімната на другому, приємний, хоч трохи екзальтований екскурсовод, чудова атмосфера. Шкода, що мало картин самого Волошина і вони затиснуті. Але зрештою, це не музей художника чи поета, а скоріше його штибу життя.

Все ж, напевне, це була погана ідея - іти в кримський музей влітку. Людей в імпровізованих групах назбирується багато, екскурсія галопом і та перебивалася традиційними питаннями милих екскурсантів "А звідки в нього на це гроші?".

Волошин, звичайно, магнетичний зі своєю несхожістю, з міфами навколо його імені та будинку. Його пейзажі - це мій дім. Це ті кольори та рельєфи серед яких я росла, пропадаючи днями у полях, саме такі - сині, рожеві, фіолетові, жовто-бакитні... Тиха магія - те, як природа на його полотнах перетворюється на культуру.

Є і зворотній бік популярності. Романтичне селище сьогодні перетворилось на жертву навали дрібних торгівців. На маленькій набережній Коктебелю є все, і настільки всього багато, що хочеться пройтися бульдозером та розчавити той китайський непотріб.

Все ж деякі намагаються підтримувати богемний імідж Коктебелю. Зокрема, ми знайшли Літературне кафе, що ніби дуже популярне серед російських письменників. Відсоток знайомих імен в списку показав, наскільки я не в братському дискурсі.

А вид з тераси кафе розкішний! І хоча тут все крутися навколо Волошина та джазу, ці ланшафти - первинні, і тільки вони гідні неміфологізованого поклоніння.

Феодосія

З цього будинку для мене все почалось.

Чи десь ще можна народитись за кілька метрів від моря?

На цьому сентименти закінчуються.

Кілька днів у рідному місті трохи розчарували. Довгі роки тут велась робота над створенням затишного курорту. І багато вдалося. Майже нема проблем з транспортом. Більш охайні і, у порівнянні з Ялтою, просторі пляжі. Але... Історія, Айвазовський, Грін, прилизаний кіч оновлених вулиць - все це відступає на другий план. На першому - постійний сморід, що переслідує і в дворах, і на набережній, а особливо біля старовинної фортеці.

Там по незручних стежках без всякої страховки бідні курортники "насолоджуються" екскурсіями, а молоденьким екскурсоводам повсякчас доводиться вибачатись, мовляв, тут брудненько, але старовинно.

Добре, що фото не передає запахів.

Дуже потішила винахідливість феодосійських хлопців, що намагаються заробити на всьому. Під час виборів, вони активно агітують, очевидно, за всіх разом, а після утилізують предмети агітації у відсно мирних цілях. Так, палатка Самооборони перетворилась у тир "Оборона".

Далі трохи буде...

такий собі анонс

Пауза затягнулась... І чим далі, тим важче починати, або почате продовжувати. Після кількох невдалих спроб мушу вийти з положення просто - минулі півтора місяця лишу білою плямою, без звітів та рефлексій.

Хоча була б відповідальнішою написала б про численні знайомства, презентації різних дивних видань, візити деяких мерів та знаменитих дружин. Зрештою, те, що важливе, аукнеться в яких-небудь майже-аналітичних постах.

Живемо теперішнім. А тепер живу у Феодосії (тимчасово). І тепер працюємо над новою виставою. І тепер насолоджуюсь новим інтернет зв'язком. Відтак, сподіваюсь, візьмусь за регулярні дописи.

тв-медитації

Цілий день в голові крутиться одна провакативна думка. Але перш ніж її озвучити (візуалізувати?) - предісторія. Втрапила на соціальну рекламу на першому-національному про нашу чудо-країну. Одна за одною змінюються фото прекрасних міст, а я намагаюсь вгадати, яке ж з кримських покажуть, і дочекалась - ніяке! Одеса, Київ, Львів.... Чим керувались автори? Невже не знайшлось гідного реклами ракурсу? А потім згадуються численні сюжети в новинах: "Не їдьте в Крим - краще в села, там дешевше..."

Так от думка: "Україна не варта Криму", або її лагідніша редакція - "Україна не тягне його утримувати". Неважко закотити очі від тутешньої мовно-політичної атмосфери або від ніби-то невиправданого співвідношення ціна/якість. Важче роздивитьсь, що Крим давно вже інтегрувався в український кровообіг, хай у дивний спосіб, але все ж він живе тими ж проблемами, питаннями, протестами та святами, що й материк. А відштовхувати власну перлину - ознака слабкості та недбалості.

Висновок - треба менше дивиться телевізор!!!

маскульт на коньках

У світі глобальне потепління, а в Ялту завозять мороз. Відпочивати так з шиком!!! 28 червня (якщо нічого не зміниться) в нас відкриють каток. "Геніальна" ідея Анастасії Заворотнюк, Петра Чернишова та Романа Єлістратова. Шатерчик в 720 кв.м. розміщено прямо на Набережній, яка зовсім недавно набула пристойного вигляду після тривалого ремонту. Цікаво, що наш мер, який так пишався нею, тепер каже, що якихось 80 дірок в гранітній плитці естетиці не завадять, в крайньому випадку - перекладуть уражену площу (ласкаво просимо до міста, якого не торкнулась рука пані кризи).

Вражає марнотратство в місті, яке і без спецефектів захоплює з першого погляду. Ще один приклад - багаторічний фестиваль феєрверків - свято зірваних сигналізацій, задушливого натовпу на Набережній та громихання, як на війні. Такі асоціації в мене виникли минулого року. Весь світ гудів щодо війни у Грузії та ймовірність подібного сценарію в Криму, а в Ялті звучав його саундтрек та пулялись мільйони в небо. Було моторошно.

Розваги та відпочинок - це прекрасно. А після відпочинку треба злегка втомлюватись фізично та емоційно, а не тупіти. На жаль, обрана і зроблена елітою Ялта тепер потопає у маскультурі.

SOS!!!

Ялта-Львів

Вчора до Криму повернулись вчителі української мови та літератури. Їздили вони з візитом у відповідь до Львову задля обміну досвідом. Їхали без ентузіазму - за розпорядженням міністерства. Але ще менше бажання було в них повертатись. Славетна гостинність та насичена програма зробили своє.

Окрім відвідин знакових культурних місць та закладів, побували у кількох школах, де відчули себе, як вдома, у звичній обстановці. Правда, переконались, що кримські школи не гірші, зокрема рівної за оснащенням Ялтинській "школі майбутнього" і близько не було. Цікаво, що господарі особливо підкреслено пишались російською школою, яка користується у місті заслуженим авторитетом. Будь-які паралелі навряд чи варто проводити. У Львові російська школа плекалась совєтами, як виявилось - щеплення було вдалим, на століття. У Ялті українська школа робить тільки перші кроки.

Дивно, що саме у Львові Пушкін як символ виявився переконливішим і дієвішим, ніж, скажімо, у Ялті. Якщо я недавно писала, що у Ялті навіть табличка зникла "Тут буде пам'ятник А. С. Пушкіну", то у Львові мали можливість полюбуватись музеєм Пушкіна, який не назовеш просто шкільним.

Безсонна ніч

Я вже якось писала, що в сезон Ялта перетворюється на "зону". Ще трохи і я до цього зовсім звикну. Сьогодні вночі черговий раз в дім ломились якісь наркомани. Просто дурні невдахи, що блукають містом в пошуках кутка, де приткнутися і тирнути там щось, як пощастить. Цієї ночі не пощастило: по-перше, я (о диво!) закрила двері, по-друге, випила забагато кави. Зрозумівши, що квартира не пуста, гості були сильно розчаровані і перелякані. А пішовши, через хвилину повернулись - лишили десь поцуплену ковдру, мабуть, це якась така форма вибачення за незручності та переляк. А може, натяк, що завтра прийдуть ще.

Кримські страшилки

Розмаху, з яким проходять дні "великого руського слова" у Криму, може позаздрити будь-яка філологічна конференція. Хоча, звичайно, до чого тут філологія. Якоїсь нормальної програми в нетрях нема, на кшталт що-де-коли. Відомо лише, що буде пару конференцій, круглих столів на тему "українсько-російська дружба" (?).

Ніяково признатися, але попередні роки фестивалю, бачачи його плакати на шосе, я відчувала холодок. Бо все це робиться не без пафосу (кажуть, фінансування складає 1 млн. грн. і його більша частина лежить на плечах кримського бюджету). Бігборди майорять задовго до і довго після свята всія Русі, ніби цементуючи свої позиції. Міста південного Криму заводнені російськими автобусами. Концерти, пляски, обійми, воплі. Правда, цього року якось не чіпає. Може, ще не час - адже фестиваль триватиме аж до 12! і завершиться днем Росії. Може, через те, що сьогоднішні декламації поезії Пушкіна під супровід духового оркестру біля його майбутнього пам'ятнику зібрали на диво мало слухачів-прихильників. Може, через те, що в хіт-параді ньюзів є більш гостросюжетні дружні стосунки. А, може, і тому, що дивовижним чином, попри відсутність очевидних підстав, я більш впевнено і спокійно себе почуваю на нашій-несвоїй землі.

Гурзуф

Сьогодні їздили у казковий Гурзуф. Мініатюрний музей під відкритим небом, де будиночки з різьбленими балконами, нависаючи один над одним, якимось чудом кріпляться прямо на вертикальні скелі. Це місце, де хочеться жити. Де ідеш вуличкою і не знаєш, як її закрутить за кілька кроків. Те саме з людьми - на таку малу площу не злічити геніїв та просто чудиків і ніколи точно не скажеш, скільки з них українців. Сьогодні відкрила для себе ще двох - Павло Іванович Хмеляр та його жінка. Хмеляр колись був журналістом, активно спілкувався з українською богемою. Нещодавно відзначив своє вісімдесятиріччя. Має численні фото з письменниками, зокрема Петром Панчем, колекцію книг з автографами. Має красиву та мудру дружину. Вони, правда, їдуть з Гурзуфу, і звернулись до нас, пропонуючи підшивку нібито цінних газет. Для Павла Івановича вони дорогі - професійна прив'язаність. Ними заповнений чи не весь дім, і тепер все піде на макулатуру. Замість них придбали непогані книжки та фото. Поки торгувались (це було шоу - Хмеляр майже глухий, але не позбавлений комерційної жилки, тож торги проходили екстремально) він перебирав книги - одна дорожча за іншу, бо з кожною пов'язаний спогад. "Плужника я не дам" - ця репліка потішила найбільше. Класно її почути в Криму.

don't see friends

Вже десь місяць не завантажується Friend-connect-gadget, що в мене на блозі має скромну назву "Прихильники". Та і на сусідніх блогах теж таке спостерігала. Спочатку я думала, що мій зв'язок не тягне повну сторінку, потім звикла до порожнього квадрату. Але сьогодні додався ще один читач, і мені ду-уже цікаво - хто? Може, я пропустила якесь технічне повідомлення? Чи за погану поведінку заражена курячою сліпотою?

Прощавай, "бузкова леді"

Сьогодні в Кримському гуманітарному університеті прощаються зі Світланою Іванівною Стацевич. Вона була, здавалось, вічним викладачем. Звістка про те, що не стало Світлани Іванівни, стала шоком для багатьох ялтинців. Це була леді. Ще зовсім недавно її за стильність запрошували бути окрасою "Бузкового балу" під час "Ночі музеїв". Вона була справжнім професором, хоч і нетитулованим. Її боялись, поважали і любили. Викладач-практик, все життя вона навчала студентів досконалої англійської мови. За нею тягнувся шлейф переказів про вимогливість і дивацтва. Але який професор без дивацтв?

Тепер страшно подумати, що станеться з кафедрою іноземної філології - зі Стацевич зникла остання перепона перед навалою базарних домовленостей та непрофесіоналізму. Зник і орієнтир для студентів, до яких Світлана Іванівна ніколи не була байдужою.

Такою вона була, професіоналом "ленинградской школы", з шляхетними манерами і категоричною впертістю. А з життя пішла через банальний перелом. У лікарні не втрачала гумору, не підозрюючи, що клепсидра почала там відлік її останніх днів.

Вже ніколи "бузкова пані" поважно не пройде посеред студентів. Чи згадуватимуть вони її? У неті тільки в одному щоденнику знайшла згадку.

Нам запам'яталось, що вона прекрасно, хоч без ментального сентименту, співала українські пісні. Або могла півпари витратити на з'ясування значення якогось українського слова. З її досвідом - вміла цінувати справжню милозвучність та гармонію.

Царство її Небесне...

Бандурний бум

Повернусь на кілька тижнів назад, бо про конференцію по кобзарству я ж так і не написала. Звичайно, не буду переказувати доповіді, в яких я не багато розуміла, ще менше запам'ятала. Головною подією, як на мене, була презентація реконструйованих бандур Вересая та Гончаренка.

Власне, про Гончаренка говорили багато. Насамперед через зв'язок з Ялтою, де його бандуру та голос записала Леся Українка, зберігши для сучасних музик безліч інтригуючих загадок. Вона тоді говорила, що ці записи - для нащадків, бо її теперішні не усвідомлювали загрозу зникнення автентичного мистецтва. Як і сто років назад презентація не викликала особливого резонансу (поки). Але я налаштована не дуже песимістично. Історія показує, що виживає те, що здатне жити, в тому числі й кобзарство: зникали мандрівники - появились ансамблі, посадили чоловіків - взялися жінки, набридли радянізовані капели - знову появляться одинаки-винахідники. Ось як, наприклад, Юрко Фединський - американський українець, котрий і відтворив ті диво-бандури.

От тільки є і зворотній бік у цієї історичної тяглості.

За небезпідставним снобізмом по-справжньому елітарних майстрів та професіоналів подекуди ховається туга за масовізмом, мовляв, ми робимо, а більшості це не відомо і не треба. Таки так! І цілком достатньо кількох, але геніальних особистостей, на яких зазвичай прогрес і тримається.

Цікаво, що буквально за тиждень в Ялті відбувалась ще один кобзарський фестиваль "Дзвени, бандуро!". Його свого часу також розпочинав Олексій Нирко. Згодом його ім'я воліли не згадувати, щоб не заважав самореалізації чиновників. Тепер у багатьох виникло питання - звідки така неузгодженність? Важко повірити, що Ялта - місто нестримних фанатів бандури. Дійсно, кількість не переросла в якість. Але зрештою з такою масовістю можна змиритись.

Знову народні

Сьогодні театр "Сім Муз" підтвердив звання народного аматорського колективу! Ця новина мала б бути розміщена на відповідному блозі, але поки він "на ремонті" мушу хвалитись тут.

Ніч музеїв в Ялті

16 травня в Ялті проводилась Ніч Музеїв. Цього року не спали аж три заклади: Дім-музей Ніколая Бірюкова, історичний музей та музей Лесі Українки. Спочатку трохи гонору: ця акція відбувалась вп'яте в Європі та Україні, в Ялті - вчетверте, а в Росії тільки вдруге... 

Хоча в Росії як почали проводити, то вже всі, наче за наказом, а в нас все ще поодинокі музеї. А ідея, як на мене, прекрасна - створити для загалу, переважно для молоді, культурну альтернативу. Скільки можна прибавлювати увагу обивателів виставками воскових фігур або виживати за рахунок аренди? "Ніч" дає можливість поміняти імідж з музею-склепу на музей-креатив. Ось тільки цього року акція збіглася з Євробаченням, тож значна частина цільової аудиторії була зайнята. 

Не знаю, що побачили ті, хто все ж таки прийшов у музеї "історії" та "Бірюкова", а в музеї Лесі Українки мандрували Італією, Єгиптом та вигаданими світами. Дійство відбувалось на вулиці, в темних залах експозиції та підвалі - новому приміщенні, яке нещодавно отримав для користування театр "Сім Муз". Тепер матимемо місце і для репетиції,  і для одного-двох глядачів.

На жаль, фотографій з вистави не маю. 

Лише закулісний стандарт. 

Легенди маленького міста. ч.1

У кожному місті є людина-легенда. Часто не одна. Ялта - місто специфічне: з ним пов'язано багацько всесвітньо відомих імен, але більшість з них тут жило максимум рік-два. Відтак місто приїжджих геніїв особливо має цінувати тих, хто затримувався тут надовше і творив від його імені. Може колись здійсню свій план розказати ("своїми словами") про великих українців дотичних до історії Ялти. Але тепер хочу написати про людину, яка дуже багато значила для мене і втрата якої була найтяжчою за моє недовге життя. Це - Олексій Федорович Нирко. Тепер би годилось перелічити регалії (їх не бракує), та для початку скажу, що він володів найдивовижнішим таланом лишатися молодим. І ще був прекрасним вчителем, з таких, котрі вчать без дидактичності, ніби між іншим.

Однак одному він мене вчив відкрито, оцінювати людей, не за деклараціями, розкрученістю в підручниках з історії, а за результатами. "Що він зробив?" Через століття більшість з нас лишаться дрібними камінчиками на березі часу, але на сьогодні для мене очевидно, що Нирко власну планку "що-зробив" цілком перевершив, бо був особистістю і не жив комільфо.

При нашому університеті (тоді, певне, ще було педучилище) він відкрив Музей кобзарства Криму та Кубані. І на відміну від традиційних шкільно-університетських музеїв (фотографія+рушничок+глечик+фотографія) - це колекція справжніх раритетів. Кілька десятків бандур ХІХ-ХХ століття, що зроблені на півдні України. На жаль, після смерті Нирка і без того маленьку кімнатку музею замінили на ще меншу, десь у безкінечному кишечнику коридорів університету. Одне рятує колекцію від забуття - буквально в останні дні Олексій Федорович підготував для Музею Лесі Українки виставку, що складалась з більшості бандур. З того часу та виставка так там і залишається. Музей кобзарства функціонує переважно як науковий центр, сьогоднішні працівники якого заслуговують на окремі пости в моєму блозі.

Завдяки їхнім старанням 8-10 травня в Ялті проходитиме конференція "Українське кобзарство - історія, сучасність та перспективи". Колись цю справу розпочинав Олексій Нирко. 2006 року він зібрав (так вийшло, що на прощання) гостей зі всього світу. Особливо тоді я була вражена виступами Віктора Мішалова з Канади, який відкрив для мене харківську бандуру і найперше - магію думи, що відтоді для мене асоціюється з шаманством.

Цього року, хоч і не такий розмах, але теж чекають на цікавих митців.

Власне, сподіваюсь, що після їх концертів напишу продовження/завершення...

Старт

На вулицях чується несподіване "Зі святом!" - несподіване, бо чуже. Хоча зрештою "Май-труд" особливе актуальне для Ялти. Вже багато років першого травня святково відкривається курортний сезон і проходить під галасливим лозунгом "дружби народів". Програма розписана та відпрацьована: хтось годує, хтось танцює... Українці плачуть на мітингу пам'яті Степана Руданського, який вже традиційно проходить не 3 (день смерти поета), а 2 (чомусь). Але якщо мене знову затягне писати про цього горе-поета - то вже патологія. Бо ж ніби не фанатка!

На набережній розвіваються біло-блакитні прапори. Але то все дуже штучно, адже на порі прапор, що майорить на вулицях Ялти - білий з чорним надписом "Квартира-люкс" - придумка одного не без гумору маклера. Травень - час, коли завершуються останні "євро"-ремонти, репетируються вуличні затори, вдосканалюється техніка дефіле по набережній. Ось і сьогодні всі "трудящі" вийшли на берег моря, і салют відбабахав. "Зона" сезону розпочата. Бережімо гаманці - від чужих та своїх забаганок!

SOS: ностальгія

Пізнала це відчуття вповні за якихось три тижні. Тепер знаю багато відтінків слова "тоскно". Пройшла від "о! нарешті самотність, труд, мовчання" до "Боже! коли вже назад!" Класики оспівували "дим отєчєства", а в мене в серці все ж таки квітуча Ялта - ностальгія подвоюється. Особливо за морем. Місто без моря, як дім без вікна.

Колись під час перебування в Криму Михайло Коцюбинський теж ностальгував та сумував за нареченою і писав їй сентиментальні листи, підраховуючи дні "ери без Віри". Моя ретельно підрахована ера без Ялти вже майже закінчена. Листів я не писала, до рефлексій в неті не вдавалась.

Не здуріти допомогли телефон та кіно. Про останнє - трохи докладніше. Не можу сказати, що подивилась щось незвичайне ("прокатують" переважно маскульт). У виборі керувалась відлунням призабутих реклам - як виявилось, не найнадійніший метод.

Перше, що подивилась - "Сім душ" ("Seven pounds"). Це найгірше кіно за останній рік, а може і життя. Ніби хотіли зробити драму, а вийшов фарс про чоловіка, що через відчуття провини весь фільм роздає свої органи малознайомим людям. Happy end полягав в тому, що носії цих органів зустрілись після смерті героя (добре, що не всі роздав, і не всі зустрілись). І все це безмежжя внутрішній мук на обличчі героя та невмотивованих його вчинків супроводжувалось навалою без смаку підібраної музики. Такі провали завжди відбуваються, коли американське кіно намагається імітувати європейське. Чому їм не бути самими собою (раціоналістичними, цинічними та мінімалістичними в плані естетики) як в "Американській історії Х", або "Нації фастфуду", або "Після прочитання спалити"...?

Тоді взяла "Ночі в Роданте" ("Nights in Rodanthe") - набагато краще як актори, так і сюжет. Але занадто вже солодкава картинка: карамельні краєвиди, чистенькі інтер'єри, причесані герої тощо. Але загалом я дуже люблю історії про те, як оманливе щастя: ніби майорить у майбутньому, а насправді вже залишилось у минулому, і ніколи тої миті не відтворити.

Виявилося великою проблемою взяти в прокаті такий диск, щоб включався переклад українською, або оригінал - англійською. Окрім всіляких природних потреб слухати рідною (скільки моїх прав порушено - не переказати!), дуже дістав російський дубляж, що занадто вимальовує другорядні звуки (кроки, шепіт, політ метелика...), яких часто навіть нема в самому фільмі.

Найбільше пощастило (дякувати дівчинці з прокату) зі "Спогадами дурня" ("Flashback of a Fool"). По-перше, якісно оформлено, з працюючим мовним меню, з пристойним українським перекладом (а не дубляжем!). Десь на 15 хв. я зрозуміла, що відчуваю задоволення від сценарію - навіть не від гри чи сюжету, а саме від того, як написано сценарій - відпрацьований текст та ситуації. І картинка чудова - з підтекстами, грою світлотіней та гарними негарними обличчями. А ще медом по моїх провінційних вухах потекли слова головного героя: "Молодим я думав, що сміливість - це іти за мрією, долаючи перешкоди, а виявилось, що сміливість - це залишатись на місті, незважаючи ні на що".

З цим мотто завершую збирати речі і готуюсь до довгої дороги, щоб лишитись у Ялті...

Alma Mater цинізму

Коли говориш, що в Ялті за п'ять хвилин від моря є державний вищий навчальний заклад (Кримський гуманітарний університет), це викликає зверхню посмішку, мовляв, тут не вчаться, а засмагають. Не завжди таке ставлення справедливе. Університет багатьом дає шанс отримати безкоштовне навчання (чим не совєти?), причому користаються цим переважно місцеві, або діти з кримських сіл, у яких нема можливості вчитись деінде. Прославилась на всю країну і ялтинська ініціатива створити факультет для інвалідів. До речі, починалось все дуже красиво. Дітей з вадами, але не без здібностей, розміщали у місцевому санаторії, окрім навчання вони отримували і лікування. Пізніше факультет перенесли у приміщення гуртожитку, лікування відмінили, а навчання як було, так і лишилось на рівні вичитки для заочників. Та й це не так вже і погано, бо кажуть, що досить нашого клімату - і без зубожілого лікування, і без розкрадених санаторіїв.

Але попри всі позитиви є в КГУ, напевне, як і в кожному виші, дуже багато показушного, халтурного, цинічного. Багато чого можна виправдати, на щось закрити очі. Але ця історія неприємно відлунює...

Розгалужена система освітніх послуг університету пропонує отримати диплом екстернатом - легалізована форма куплі-продажу дипломів: кілька десятків завдань, контрольних, іспитів - і ви БАКАЛАВР, а, може, і щось серйозніше. Приймають без перебору, бо за гроші. Вже другий рік тут навчається легендарна парочка: мама з сином-інвалідом. Вірніше, диплом здобуває син, треба віддати йому належне – ретельно читає мудрі книжки, навіть дещо запам’ятовує, але все ж оцінки пробиває старенька мати. Студент - доросла дитина, що свого часу служив на підводному човні, отримав велику дозу випромінення... Міг би бути статним офіцером, але сталось непередбачуване, і тепер він веде напіврослинне життя. В нього світле, широке обличчя, як у героїв Бекета...

Хто їм порадив вступати, де йому знадобиться ця псевдоосвіта, хто прийняв документи? - не знаю. Та вже два роки вони сумлінно з’являються на сесії та оплачують великі рахунки, віддаючи без перебільшення останнє, бо ведуть жебрацьке життя. Останнім часом жалість викладачів змінилась на гидливість, бо від "студентів" смердить, як від бомжів. Жити їм нема де. Колись знаходились добрі люди, котрі давали одяг та ночівлю, тепер, очевидно, вичерпались. На Великдень, кажуть, мама, жебракувала під церквою.

І здається, вона вже пережила все найстрашніше. Але ні. В університеті нарешті роздивились всю абсурдність ситуації - інвалід-бомж отримає "дорогоцінний" диплом "славетного" закладу!!! І вирішили "завалити" його на держах. І то буде елементарно легко. І справедливість в освіті возсіяє! Виженуть студента за незнання! Щоб не ганьбив. Не треба й казати скільки студентів-незнайок зі зв'язками отримали той диплом різних кольорів”, і, якщо чесно, ніхто їх знання не перевіряв і перевіряти не буде. Але раптом на такий привілей замахнулись обездолені маргінали, а це система не потерпить.

Ще раз повторю: "Хто його зараховував до університету?". І чому тримали і тримають аж до сьогодні. І гроші беруть, і не повернуть. А викладачам відкрито даються вказівки –позитивні оцінки не ставити. Не всі піддаються, але надії мало, що ця історія може закінчитись щасливим кінцем. І все ж сподіваюсь, що в останній момент знайдеться вихід, спрацює сумління, адже кримський університет, якщо судити за вивіскою, не кельнерський (чего изволите-с?), а гуманітарний.

Зародок корупції

Сьогодні дізналась про зловісні плани однієї моєї маленької подружки, яка задумала здати реферат на тему "Леся Українка і Боткін" (?). І ця геніальна, без натяжок, дитина з надприродньою жагою до книг хоче саме "здати", бо писати мала "тьотя", а набирати - я. І це у третьому класі! Шукаючи ілюстрацію до історії, надибала сайт, де пропонувалось писати твори на тему "Корупція у вищій школі". Для участі необхідно бути віком від 15. Якби знаття, то ми з "тьотьою" щось би придумали... А взагалі, з 15, як виявилось, запізно. Взагалі - запізно. Бо не змінити природу людську (менталітет?).

Шлагбаум

Довго виношувала у собі одну смішну історійку про те, як возила на таксі гостей зі Львова на екскурсію по старому кладовищу.

Гості були гонорові - вчителі української мови/літератури, але й привітні, бо Ялта зустріла їх на диво гарною погодою.

Здається, назбиралось нас 7-8, отже я замовила дві машини таксі, котрі чемно приїхали одна за одною. Питаю у першого водія (чогось здогадалась запитати):

- Чи знаєте, як доїхати до кладовища?

- Ні, - каже, - може, другий знає.

Той другий якось дивно посміхався і дороги не знав.

- Ну може, ви якось інакше його називаєте? Може, "Меморіал", "Іоанна Златоуста"? - питаю, а сама згадую, як п'ять хвилин тому запевняла львів'ян, що то кладовище - мекка для ялтинців. Водій вперто кивав головою. Ні початок Массандрівського парку славетно-скандального, ні старовинну дзвіницю - нічого не знає. З відчаю подзвонив до свого диспечера. Той вислухав всі координати, довгенько подумав і каже:

- Та ж то біля того шлагбауму, пам'ятаєш?

- Пам'ятаю! - поклав слухавку, грізно глянув на мене, мовляв, чого раніше не сказала, і рушив.

Довго я тішилась. А коли стала друкувати, то думаю, а чого той шофер обов'язково має знати те, що знаю я. В ідеалі хотілось би звичайно частіше натрапляти на всебічно розвинених людей, але... Я теж чогось не знаю і не буду знати. І завжди знайдеться людина, що буде зверхньо насміхатись. І нічого не поробиш - у кожного свій шлагбаум.

Аматори і метри

3-4 квітня в Луцьку проходив фестиваль аматорських театрів "Блакитна троянда". Експериментували над текстами Лесі Українки.

Я багато чула міркувань про аматорські театри, що вони складають конкуренцію професійним, що вони - надія і прогрес, а професіонали вимирають та мумієзуються. Я багато бачила аматорських театрів, і не ідеалізую їх. Але якось в годину сумнівів гостро усвідомила, що актор - це не людина з дипломом "Карпенка-Карого". А значить, ніхто не скаже, де зустріти справжнє і чим воно вимірюється.

Те, що привезли ми, - це хороші тексти, які ми добряче прожили. Те, що побачили, - надихало думати. Кому це треба? Теоретично - нам, на практиці - і нашим глядачам видалось незайвим.

Цими недолугими рефлексіями розпочинаю міні-хроніку фестивалю. Організаторами були театр-студія "Гармидер", яка має тісні та творчі зв'язки з міською владою Волинським національним університетом, а відтак все було продумано та відпрацьовано до найдрібніших деталей. І хоча колективів було мало, зате увага до них була якнайтеплішою.

День перший. Не знаю точно чому, але ялтинські "Сім Муз" поставили на відкриття і то була єдина вистава того дня. Драма "Щастя" за текстами Лесі Українки, Хорхе Луїса Борхеса, Семюеля Беекта, Єжи Гротовського, Івана Малковича. Трохи ніби забагато, але вийшло досить цілісно і позачасово.

І ось повний зал - публіка найчисельніша з тих, що ми бачили. У залі неприродна тиша протягом всього дійства, а наприкінці - гучні оплески.

І далі нас хвалили, зокрема за мову (вже навіть не обідно).

День другий. Три театри поспіль. Спочатку виступав луцький "Гармидер" з "На полі крові", тоді рівненська "Плетениця" з "Йоганною, жінкою Хусовою". На завершення - вершки: "Театр у кошику" з ще однією версією "На полі крові". Окрім всього, це було й майстер-класом від професіоналів, уроком лаконічності, зосередженості на тексті та його деструкції.

Не вдаватимусь до подробиць, лише скажу, що утвердилась у своїй контр-позиції щодо О.Вергеліса, котрий з публікації у публікації впроваджує у широкі кола обивателів думку, що театру нема.

Є, і різний: розважальний, дидактичний, елітарний, експериментальний, аматорський... Хтось плаче, хтось злословить, хтось робить.

Бог поміч.

А взагалі, це - магія.

Ми були свідками, як втілилась мрія однієї людини (завжди є якась одна, основна, пасіонарна людина), яка захотіла зробити те, чого не було. На тезах, що драма Лесі Українки несценічна або заскладна для сучасників, люди захищають дисертації.

А цей фестиваль зіпсував трохи статистику.

Сподіваюсь, псуватиме і далі.

Провальна акція

Я - лицемірка! Ну для чого було пафосно розміщувати банер-пропаганду, якщо сама їй не піддалась? Перед тим жартома підраховували, скільки ялтинських осель відключать світло, нарахували  одну... І там о 20-30 світло горіло, бо після тяжкого та довгого робочого дня господарі забули про екологію. Повернуся до акції для ледачих, коли вийду на пенсію (чи існуватиме тоді слово "екологія"?).

Озираючись...

Навіть у маленькому місті можна знайти незнайомий район, вуличку, дім. В Ялті цей факт набуває особливого колориту: тиждень не побував у центрі - ризикуєш не впізнати його. Часом Ялта справляє враження пристаркуватої поп-зірки, якій без упину роблять примусові пластичні операції. Причому хворі на метражну ненажерливість і багаті, і бідні, і то всі з такою фантазією!!! Коли у Києві громада збурюється через будівництво у парку, то в нас вже годі і шукати ті парки. Будинки ХІХ століття дбайливо огорнені багатошаровими пластиковими конструкціями-гібридами: балконо-кімнато-квартирами. Легко пояснити таку жадобу: всім хочеться куточок або кутище під сонцем (і мені хочеться!).

Так, тема не нова. Очевидно, руйнація триватиме ще довго, допоки не вщухне інтерес до міста. Проте є один контр-факт: скільки б не знущались над ликом Ялти доморощені архітектори, вона - прекрасна. І особливо двічі на рік - в грудні та на початку весни, коли не для інших, а для себе... От і тепер - тільки трохи потеплішало, Ялта вибухнула духмяно-кольоровим цвітом. 

На щастя/нещастя п'янка її харизма навряд чи скоро розвіється, тож пере-будівництво триватиме.

На цій критично-ліричній ноті я їду. Без мене готуватимуться до сезону, без мене загорятимуть на мітингах "регіонів", без мене густо накладатимуть косметику на її зморшки...

До побачення! Сподіваюсь, коли повернуся, впізнаю хоч би свою вулицю.

Канібалізм по-малоросійськи

або "До свята-2

У Ялті "святкування" продовжується. 

Дозволю собі банальність: святкування ювілею потрібно, не Шевченку, а нам. В ідеалі, в цей день треба оживити сприйняття, по-новому розставити акценти, зайвий раз /єдиний за рік відкрити поезію... Вірю, що багато хто так і робить. Але лишається фактом те, що не менше чиновникоподібних людей користаються ювілеями як приводами поставити безліч галочок. Виміряти ступінь щирості важко. Щодо ялтинських чиновників - не потрібно, бо вони діють через "мушу, хоч дуже не хочу". І це ціла мука спостерігати їх лицемірство на чергових міських заходах, де вони ламають мову (будь-яку) та силуються триматись комільфо. Але, очевидно, декому з ялтинської громади до вподоби це мазохівське задоволення. 

9 березня біля пам'ятника Шевченка бабусі та дідусі з Просвіти та Союзу Українок недорахувались представників мерії, що спричинило праведний гнів. Задля духовної профілактики борці за справедливість рушили (певно, наступного дня) до міськвиконкому з вимогою ПОКАРАТЬ! Претензій тьма - квіти не поклали, промову не проголосили, заплановані заходи в місті виявилися фіктивними (Sic! Це неправда)!  

- А вихідний був загальноукраїнський, - відбрякувалась влада.

- А Президент зміг викроїти годинку, то і ви мусили!!! - гнівалась громада.

Кволо захищаючись, влада буркнула: 

- А що ви робите до свята і не тільки.

Ну тут меж гніву не було! Таке запитати! Просвіта і щось ще має робить!

(діалог неточний, рокенструйований з чуток, на історичну довідку не тягне)

В останню чергу буду захищати наш відділ культури, але в одному солідарна: мене теж цікавлять причини  бездіяльності. Однією з вимог до "культурних" чиновників було прибрати калюжу біля пам'ятника. Серйозно, дорослі свідомі українські громадане вже рік жаліються один одному, що біля пам'ятника неподобство, а нещодавно, певно, написали і кляузу. Добре, що є держава, на яку можна жалітись, і нічого не робити самим.

Звичайно, це їх справа, і очевидно, їх комплекс, який вони заглушають посиленим контролем за іншими. Під гарячу руку потрапили і ті, в кого мав би бути імунітет у патріотичних колах - співробітники Музею Лесі Українки, які насмілились(!) перенести свою розмову про поета на день, що дало підстави для ура-патріотів поливати брудом всіх підряд і зрештою продемонструвати на весь світ, які українці незгуртовані по всій вертикалі. Менше треба дивитись новин та повторювати за гарантами, панове!