четвер, 28 травня 2009 р.

don't see friends

Вже десь місяць не завантажується Friend-connect-gadget, що в мене на блозі має скромну назву "Прихильники". Та і на сусідніх блогах теж таке спостерігала. Спочатку я думала, що мій зв'язок не тягне повну сторінку, потім звикла до порожнього квадрату. Але сьогодні додався ще один читач, і мені ду-уже цікаво - хто? Може, я пропустила якесь технічне повідомлення? Чи за погану поведінку заражена курячою сліпотою?

Прощавай, "бузкова леді"

Сьогодні в Кримському гуманітарному університеті прощаються зі Світланою Іванівною Стацевич. Вона була, здавалось, вічним викладачем. Звістка про те, що не стало Світлани Іванівни, стала шоком для багатьох ялтинців. Це була леді. Ще зовсім недавно її за стильність запрошували бути окрасою "Бузкового балу" під час "Ночі музеїв". Вона була справжнім професором, хоч і нетитулованим. Її боялись, поважали і любили. Викладач-практик, все життя вона навчала студентів досконалої англійської мови. За нею тягнувся шлейф переказів про вимогливість і дивацтва. Але який професор без дивацтв?
Тепер страшно подумати, що станеться з кафедрою іноземної філології - зі Стацевич зникла остання перепона перед навалою базарних домовленостей та непрофесіоналізму. Зник і орієнтир для студентів, до яких Світлана Іванівна ніколи не була байдужою.
Такою вона була, професіоналом "ленинградской школы", з шляхетними манерами і категоричною впертістю. А з життя пішла через банальний перелом. У лікарні не втрачала гумору, не підозрюючи, що клепсидра почала там відлік її останніх днів.
Вже ніколи "бузкова пані" поважно не пройде посеред студентів. Чи згадуватимуть вони її? У неті тільки в одному щоденнику знайшла згадку.
Нам запам'яталось, що вона прекрасно, хоч без ментального сентименту, співала українські пісні. Або могла півпари витратити на з'ясування значення якогось українського слова. З її досвідом - вміла цінувати справжню милозвучність та гармонію.
Царство її Небесне...

середа, 27 травня 2009 р.

Бандурний бум

Повернусь на кілька тижнів назад, бо про конференцію по кобзарству я ж так і не написала. Звичайно, не буду переказувати доповіді, в яких я не багато розуміла, ще менше запам'ятала. Головною подією, як на мене, була презентація реконструйованих бандур Вересая та Гончаренка.
Власне, про Гончаренка говорили багато. Насамперед через зв'язок з Ялтою, де його бандуру та голос записала Леся Українка, зберігши для сучасних музик безліч інтригуючих загадок. Вона тоді говорила, що ці записи - для нащадків, бо її теперішні не усвідомлювали загрозу зникнення автентичного мистецтва. Як і сто років назад презентація не викликала особливого резонансу (поки). Але я налаштована не дуже песимістично. Історія показує, що виживає те, що здатне жити, в тому числі й кобзарство: зникали мандрівники - появились ансамблі, посадили чоловіків - взялися жінки, набридли радянізовані капели - знову появляться одинаки-винахідники. Ось як, наприклад, Юрко Фединський - американський українець, котрий і відтворив ті диво-бандури.
От тільки є і зворотній бік у цієї історичної тяглості.
За небезпідставним снобізмом по-справжньому елітарних майстрів та професіоналів подекуди ховається туга за масовізмом, мовляв, ми робимо, а більшості це не відомо і не треба. Таки так! І цілком достатньо кількох, але геніальних особистостей, на яких зазвичай прогрес і тримається.
Цікаво, що буквально за тиждень в Ялті відбувалась ще один кобзарський фестиваль "Дзвени, бандуро!". Його свого часу також розпочинав Олексій Нирко. Згодом його ім'я воліли не згадувати, щоб не заважав самореалізації чиновників. Тепер у багатьох виникло питання - звідки така неузгодженність? Важко повірити, що Ялта - місто нестримних фанатів бандури. Дійсно, кількість не переросла в якість. Але зрештою з такою масовістю можна змиритись.


пʼятниця, 22 травня 2009 р.

Знову народні


Сьогодні театр "Сім Муз" підтвердив звання народного аматорського колективу! Ця новина мала б бути розміщена на відповідному
блозі, але поки він "на ремонті" мушу хвалитись тут.

середа, 20 травня 2009 р.

Ніч музеїв в Ялті

16 травня в Ялті проводилась Ніч Музеїв. Цього року не спали аж три заклади: Дім-музей Ніколая Бірюкова, історичний музей та музей Лесі Українки. Спочатку трохи гонору: ця акція відбувалась вп'яте в Європі та Україні, в Ялті - вчетверте, а в Росії тільки вдруге... 
Хоча в Росії як почали проводити, то вже всі, наче за наказом, а в нас все ще поодинокі музеї. А ідея, як на мене, прекрасна - створити для загалу, переважно для молоді, культурну альтернативу. Скільки можна прибавлювати увагу обивателів виставками воскових фігур або виживати за рахунок аренди? "Ніч" дає можливість поміняти імідж з музею-склепу на музей-креатив. Ось тільки цього року акція збіглася з Євробаченням, тож значна частина цільової аудиторії була зайнята. 
Не знаю, що побачили ті, хто все ж таки прийшов у музеї "історії" та "Бірюкова", а в музеї Лесі Українки мандрували Італією, Єгиптом та вигаданими світами. Дійство відбувалось на вулиці, в темних залах експозиції та підвалі - новому приміщенні, яке нещодавно отримав для користування театр "Сім Муз". Тепер матимемо місце і для репетиції,  і для одного-двох глядачів.
На жаль, фотографій з вистави не маю. 
Лише закулісний стандарт. 

вівторок, 5 травня 2009 р.

Легенди маленького міста. ч.1

У кожному місті є людина-легенда. Часто не одна. Ялта - місто специфічне: з ним пов'язано багацько всесвітньо відомих імен, але більшість з них тут жило максимум рік-два. Відтак місто приїжджих геніїв особливо має цінувати тих, хто затримувався тут надовше і творив від його імені. Може колись здійсню свій план розказати ("своїми словами") про великих українців дотичних до історії Ялти. Але тепер хочу написати про людину, яка дуже багато значила для мене і втрата якої була найтяжчою за моє недовге життя. Це - Олексій Федорович Нирко. Тепер би годилось перелічити регалії (їх не бракує), та для початку скажу, що він володів найдивовижнішим таланом лишатися молодим. І ще був прекрасним вчителем, з таких, котрі вчать без дидактичності, ніби між іншим.
Однак одному він мене вчив відкрито, оцінювати людей, не за деклараціями, розкрученістю в підручниках з історії, а за результатами. "Що він зробив?" Через століття більшість з нас лишаться дрібними камінчиками на березі часу, але на сьогодні для мене очевидно, що Нирко власну планку "що-зробив" цілком перевершив, бо був особистістю і не жив комільфо.
При нашому університеті (тоді, певне, ще було педучилище) він відкрив Музей кобзарства Криму та Кубані. І на відміну від традиційних шкільно-університетських музеїв (фотографія+рушничок+глечик+фотографія) - це колекція справжніх раритетів. Кілька десятків бандур ХІХ-ХХ століття, що зроблені на півдні України. На жаль, після смерті Нирка і без того маленьку кімнатку музею замінили на ще меншу, десь у безкінечному кишечнику коридорів університету. Одне рятує колекцію від забуття - буквально в останні дні Олексій Федорович підготував для Музею Лесі Українки виставку, що складалась з більшості бандур. З того часу та виставка так там і залишається. Музей кобзарства функціонує переважно як науковий центр, сьогоднішні працівники якого заслуговують на окремі пости в моєму блозі.
Завдяки їхнім старанням 8-10 травня в Ялті проходитиме конференція "Українське кобзарство - історія, сучасність та перспективи". Колись цю справу розпочинав Олексій Нирко. 2006 року він зібрав (так вийшло, що на прощання) гостей зі всього світу. Особливо тоді я була вражена виступами Віктора Мішалова з Канади, який відкрив для мене харківську бандуру і найперше - магію думи, що відтоді для мене асоціюється з шаманством.
Цього року, хоч і не такий розмах, але теж чекають на цікавих митців.
Власне, сподіваюсь, що після їх концертів напишу продовження/завершення...

пʼятниця, 1 травня 2009 р.

Старт

На вулицях чується несподіване "Зі святом!" - несподіване, бо чуже. Хоча зрештою "Май-труд" особливе актуальне для Ялти. Вже багато років першого травня святково відкривається курортний сезон і проходить під галасливим лозунгом "дружби народів". Програма розписана та відпрацьована: хтось годує, хтось танцює... Українці плачуть на мітингу пам'яті Степана Руданського, який вже традиційно проходить не 3 (день смерти поета), а 2 (чомусь). Але якщо мене знову затягне писати про цього горе-поета - то вже патологія. Бо ж ніби не фанатка!
На набережній розвіваються біло-блакитні прапори. Але то все дуже штучно, адже на порі прапор, що майорить на вулицях Ялти - білий з чорним надписом "Квартира-люкс" - придумка одного не без гумору маклера. Травень - час, коли завершуються останні "євро"-ремонти, репетируються вуличні затори, вдосканалюється техніка дефіле по набережній. Ось і сьогодні всі "трудящі" вийшли на берег моря, і салют відбабахав. "Зона" сезону розпочата. Бережімо гаманці - від чужих та своїх забаганок!