понеділок, 25 жовтня 2010 р.

мандри знаками питань

Коли раптом прийшла ідея поїхати у Берестечко, я не-без-літературознавчого-нальоту подумала, що то буде композиційне кільце... Відкривала територію Луцьк-Рівне три роки назад я з вистави "Берестечко" за Ліною Костенко в Рівненському театрі. І тоді була певна, що нізащо не поїду на могили. А тепер дуже рада, що все ж таки це зробила. В нас була була кольорова дорога зі спокійними крихітними селами з чудернацькими назвами на кшталт Вільгельмівка. Тихе Берестечко. Прекрасна екскурсія "Козацькими могилами" (направду, рідкісно приємна екскурсовод та безпафосний цікавий музей). Саркофаги, що перевертають уявлення про реальність. Та в результаті - абсолютна дезорієнтація в нашій історії (хіба трохи чіткіше вималювались контури дружби-ненависті з кримськими татарами). Може і правду кажуть, що ми просто не маємо гену державності. Але то таке, хай філософи розбираються. Де не справляються вони - дописують поети. Як завжди у "відповідальний" момент, я не мала фотоапарату, тож мусила робити "мобільні" зйомки. Так от цей пам'ятник 300-м "спартанцям" берестецької битви дуже поетичний і переконливий.


p.s. виправдань через тривале зникнення, як бачите, не буде. відверто, це навіть не було накопичення матеріалу-дихання-натхнення. може перевірка: чи мені взагалі треба вести блог? і скоріше за все ці всі місяці було не треба :)

субота, 14 серпня 2010 р.

день народження

Цілий день згадувала, що я забула... Виявилось, забула написати пост. 13 серпня 2008 року народився цей блог. Певне, що спека два роки тому була менша, бо я могла зв'язати кілька слів до купи. Тепер - ні. Але тим не менш мушу визнати: коли починала, не думала, що все це затягнеться хоч на рік.
Отже, текіла сьогодні випита не дарма. І не дарма наді мною і блогом витає відчуття оновлення.

середа, 4 серпня 2010 р.

ad Visconti

Півночі дивилась Вісконті "Сімейний портрет в інтер'єрі". Потім півночі говорила про нього, тоді додивлялась у сні. Досі під враженням, хоч і відчуваю себе якоюсь сомнамбулою. Кажуть, в Сімферополі за радянські часи жила одна божевільна, яка, переглянувши цей фільм, геніально його тлумачила і створювала щось на зразок фан-клубу. Я ще до такого захвату не дійшла, але вже на межі.
Якщо коротко, найбільше сподобались дві речі. Десь на середині фільму, піймала чудове відчуття свободи - фільм мене не гвалтував, а просто існував на екрані, і я була вільна ловити його коди, або ні. Я уявляю, як би зараз знімали ту саму історію: мелодраматичні флешбеки, нав'язливі сповільненні кадри по оголених тілах, живописних полотнах, просвітянське розжовування шкільного матеріалу або що, мовляв: "ти точно це побачила? зупинись, придивись, ми тут хочемо сказати... бла-бла-бла". Вісконті не такий, він зробив свою досконалу роботу, але не збирався робити щось за глядача. Чого тільки варто те, що  жоден "сімейний портрет" фактично не затримався у кадрі більше секунди, хоча саме на картинах, які переповнювали квартиру головного героя, зав'язана дія фільму. У всякому разі не було ніяких спеціальних реверансів потенційному глядацькому невігластву.
Млосно ніжить мій кіношний гедонізм те, що я, вочевидь, не зрозуміла і половини фільму. Це таке задоволення - відчувати манку невідомість сенсів, що розкриватимуться, коли я вкотре передивлятимусь це кіно.  А ще стильні кадри. А ще тексти, що можна безкінечно розтягувати на цитати. В пам'ять вшкрябались кілька фраз, які перебираю як камінчики. "Нема нічого, крім перерваної гри". На цьому і перервусь...

пʼятниця, 30 липня 2010 р.

літні лови

Літнє божевілля у розпалі. Вчора випадково опинилась на Набережній. Тільки ненормальний за власною волею попреться туди в кінці липня, але як вже піде, то зустріне тисячі таких самих хворих. У пошуках видовищ люди збирають навколо всяких дурниць. "Кола" за різними інтересами скупчуються на відстані десяти см одне від одного. Виявляється, можна з цікавістю гуртом дивитись як танцює якийсь алкаш. Такий був натовп, що не побачила, чи він - зірка-альтруїст, чи таки збирав гроші за свої піруети.
Тікати треба. Або ховатись. Найлегше в собі. Днями показали ще одну хованку - Art-Усадьба. Недалеко від набережної, але тихо, затишно, просторо, і - безліч картин. Втрапила на виставку художниці з Одеси Поліни Зінов'євої. Не можу сказати, що картини мені сподобались, але одна напередодні приснилась (стидаюсь сказати яка).
А взагалі я від живопису, певне, втомилась. Переходжу на іншу пристрасть - кіно. На мене чекає колекція Вісконті. А ще розважають гості з їх історіями-долями-очима. Всі хороші, поки не тягнуть на Набережну.

вівторок, 27 липня 2010 р.

дитина напрокат

Маємо розвагу на літо - десятирічну племінницю. Я називаю її малою мавпочкою, бо вона 90 відсотків часу мавпує те, що роблять інші. Жили в нас актори - вона організувала у дворі театр. Ставлять виставу-танець, про те, як зустрічаються два виміри (!), не бачать один одного, а побачивши, трагічно розходяться. Підбираючи музику перемолотили чи не всю мою колекцію. Поки що вагаються між Tricky's "Overcome" та Marcus Miller's "Blast". Актори нашого театру вже починають комплексувати. 
Пізніше в нас жила сім'я художників. У дворі під керівництвом племінниці створюється галерея. Правда, дата відкриття, як і прем'єри постійно переноситься. Та я знаю безліч дорослих, що живуть лише прожектами, то що вимагати від дівчинки. 
Паралельно йде оволодіння швидким друкуванням, перечитано майже всю мою колекцію дитячих книжок (я, наївна, думала, що збираю на роки!), боротьба з шопоголією. І ще в нашій сім'ї народжується наймолодший блогер. Я обіцяла "прорекламувати" після четвертого посту, але не втримуюсь, бо маю два сумніви: чи буде час і чи малій стане натхнення писати наступний. 

неділя, 18 липня 2010 р.

море в дарунок

Роки два назад до мене в Ялту ненадовго приїжджали родичі з Донецької області. Треба було щось швидко придумати для культурно-оздоровчої розваги. Повела парком на улюблений пляж в Лівадії. Ідемо поволі, я потроху щось розказую (архітектура справа, старезні дерева зліва...). Але особливого захоплення ні в брата, ні в сестри не бачу. Розгублена, почала шукати причини то в собі, то в них, аж тут підійшли до моря. Такої дикої радості на доволі стриманих обличчях я, здається, не бачила. Насправді з морською стихією мало що може конкурувати, і мені в той момент так це стало ясно, бо й для мене самої нічого більш магнітичного нема. 
Згадала це вчора, коли спостерігала, як Володимир Немира вперше за довгий час нарешті побачив море, а побачивши, перетворився на малого розбишаку. 
І це щастя заразне: починаєш інакше дивитись на те, що маєш, і немає більшого задоволення, як дарувати це іншим. До того ж все винагороджується. Сьогодні вже встигла подивитись на картини - злива енергетики на одну мене маленьку. Завтра тягатимемо меблі...

четвер, 15 липня 2010 р.

мрії збуваються

"З віком ставишся до мрій з обережністю, бо вони мають властивість здійснюватись" - ця фраза у кількох варіаціях звучала навколо мене протягом останнього тижня. Добре, що я ще не в такому "обережному" віці. Одна моя мрія ось-ось стане реальністю. Я давно писала про виставку картин Володимира Немири в Києві. У квітні знову побачила його роботи вже у  Львові, і знову отримала  енергетичний заряд. І мені так захотілось щоб вони довше були поруч (трошки егоїстично, правда? але мій егоїзм часом й іншим іде не користь). Познайомилась з дружиною художника Катериною, дуже енергійною та колоритною жінкою. Між кавою та жартами в неї якось "випадково" народилась ідея виставитись в Ялті. І от вже днями візьмемося за монтаж в музеї Лесі Українки. І знову це будуть нові роботи. Взимку та навесні вони добряче зігрівали, тепер, сподіваюсь, подарують затінок від кричущого курортного маскульту.
P.S. Відкриття виставки планується 22 липня о 17 годині. Приходьте :)

неділя, 6 червня 2010 р.

не-свята


Так знаково рясніють свята: день журналіста з його гаслами "стоп цензурі" та "свобода слова" та день російської культури, що гримить у багатьох містах України. Що разом виходить? - день російського слова. Хоча чому день? Щодень!
Навіть не знаю, яка з великих дат викликає в мені більший спротив.
Журналістів я не люблю. коли спокійна, то розумію, що в кожній професії є непрофесіонали та пройдисвіти. Але тільки розгориться який скандальчик або просто подивлюся/почитаю новини - приливів агресії не оминути. здебільшого доводиться спостерігати посередностей з диктофоном або камерою. І багато-багато імітації вільнодумства, за яким - некомпетентність та славолюбство. А інтелектуальна жовтизна така заразна серед блогерів, зокрема. Але я допускаю, що в мені просто говорить дитяча образа за те, що справжні авторитети на дорозі не валяються і мудрагеликів теж масово не випускають, море ж інформації доводиться фільтрувати самій, не покладаючись на інформаційних "експертів".
Щодо великоруського свята - теж не райдужно... кажуть, уряд виділив 10 000 на закупівлю російської класики для українських бібліотек. НАРЕШТІ! Хоч людську літературу почитаємо! Звучить як сарказм? У м'якшій формі подібну думку висловлюють деякі блогери-при-тямі. І подається це як ознака культурності, мовляв, не слід відмовлятись від прекрасного заради політичного.
Брєд! Складені лапки!
Не можна називати чорне білим лише задля самозаспокоєння та імітації висококультурності внутрішньої.
Я проти войовничості - воювати з культурами собі дорожче, але платити з власної кишені за популяризацію чужих геніїв - це стратегічний лохотрон!
Отаке чергове - "зі святом".

неділя, 9 травня 2010 р.

святкове...

Вітаю з Днем Матері! 
Я не дуже "легка" донька - так рідко бачу батьків, що вони вже погрожують не впізнавати мене на вулиці. Як компенсація, дозволю собі впасти в святковий сентимент. 
У мене чудова мама! Я вдячна їй за титанічну працю, яку вона поклала, щоб поставити нас з братом на ноги. За те, що маючи крутий характер, вона тим не менш дала мені повну свободу бути тою, ким я є. За абсолютне непохитне відчуття тилу. Я пишаюсь нею, бо ця жінка є прикладом того, як треба добиватись своєї мрії. 
З її останніх перемог: ще недавно, вона по телефону питала, як включати комп'ютер, і шукала на письмовому столі "робочий", а тепер масово відкриває своїм подругам акаунти на гмейлі. Чудо впертості, яку я успадкувала!

P.S. Та, я повернулась в Ялту і пам'ятаю про намір "дорогу перетворити на літери" (не без допомоги телефонно-письмового нагадування моїх любих читачів :) Але мушу визнати цейтнот диктує свої правила. Сподіваюсь-вірю-мрію якось реабілітуватись. 

вівторок, 27 квітня 2010 р.

...продано...

Очевидно, що йдеться не просто про "кілька іржавих бляшанок", очевидно, що йдеться не тільки про розбудову культурної та фінансової інфраструктури чужої держави на своїй території. 
Йдеться про гідність. Тематично-травнево звучить в голові: "ни пяди земли". 
Та впадати у відчай рано. Це тест для тих, хто при тямі.
клац

середа, 24 березня 2010 р.

карфаген моєї провінційности: перед-пост

Натрапила на програму про Ролана Бикова. Мене зачепили слова дружини режисера про те, як в кінці життя його магнетично тягнуло до столу, до писання. Ніби нічого особливого. Та ключовим для мене стало "в кінці життя". Подумала, що я сама забагато проводжу часу з літерами, а сказати мені, за великим рахунком нема чого. Може, це творча заздрість. А може - традиційна хандра від тривалого (аж два тижні!!!) сидіння на одному місці.  
Вже кілька місяців в чернетках відлежується допис про провінційність. Нового, думаю, в моїх роздумах нема, але тим не менш раз-по-раз повертаюсь до цієї теми. Точніше, мене повертають - фільми, вистави, випадкові розмови. Врешті я піймала себе на думці, що припусую провінційності чи не всі людські недоліки, скажімо, нетолерантність, грубість, обмеженість, снобізм, поверховість... список безмежний, відтак підхід невірний. Зупинюсь на провінційності, як застої, емоційному, інтелектуальному, духовному, географічному.
І щоб звільнитись від цього нальоту, обираю рух. Днями розпочну "масштабний" тур Україною під кодовою назвою "схід-захід разом". Від кримської перлини, до перлини Донбасу, звідти до північних озер, а далі як Бог пошле... А далі знову за літери...

неділя, 24 січня 2010 р.

коси в Ялті не в моді?

Найбільш інтригуючим в першому турі виборів для мене було, яке місце посяде ... Інна Богословська. Не в загальному результаті, звичайно, а виключно в місцевому, кримському, зокрема ялтинському. Жоване-пережоване „перемен, хотим перемен”, що лунало всією країною, для Криму теж актуальне, на багатьох місцях пилюку треба б повибивати. Але зрозуміло, що була велика небезпека, що хлопавка опиниться в руках у таких шкандаліз врайз, як Богословська. Бо злощасна Вітренко з істеричним амплуа вибула з гри до її початку; її маску націлилась використати пані Інна. Клоунади з радіопрограмами на кшталт „почую кожного”, асенізаторськими лозунгами, брутальними виступами показали, що маска міцно приросла до політичного обличчя.
Буквально напередодні виборів довелося мандрувати сімферопольською трасою, геть завішаною плакатами, бігбордами кандидатки №1. То з шахтарями чолом міряється, то сміється над чимось. Словом, кожні сто метрів – краса косою вниз. І на мій подив, водій мене наївно розпитував, хто це і що це.
Категорична та відверто антиукраїнська позиція, як загравання з Півднем, стала своєрідним лакмусом для місцевих виборців, перевіркою на залишки відчуженості та радикальності. І, як на мене, тих залишків стає все менше і менше. По Ялті Богословська зайняла 5 місце, набравши в чотири рази мешне голосів за свою світлу конкурентку. Сподіваюсь, це переконливий показник на майбутнє, що навіть в непростому Криму брутальні методи та кітчеві маніпуляції не проходять.

пʼятниця, 22 січня 2010 р.

попередження

Зима. Цейтнот. Меланхолія. Ненаписані пости муляють, але писатися не хочуть. Я і з самого початку знала, що чемпіоном з регулярності публікацій не ставатиму. А тепер мушу визнати, що моя писанинка буде ще ексклюзивнішою. Раз на місяць? На два? Півроку? Знаючи себе, нічого не можу передбачити. Тільки сподіваюсь, що відродиться натхнення писати кілька абзаців, а не речень.