середа, 4 серпня 2010 р.

ad Visconti

Півночі дивилась Вісконті "Сімейний портрет в інтер'єрі". Потім півночі говорила про нього, тоді додивлялась у сні. Досі під враженням, хоч і відчуваю себе якоюсь сомнамбулою. Кажуть, в Сімферополі за радянські часи жила одна божевільна, яка, переглянувши цей фільм, геніально його тлумачила і створювала щось на зразок фан-клубу. Я ще до такого захвату не дійшла, але вже на межі.
Якщо коротко, найбільше сподобались дві речі. Десь на середині фільму, піймала чудове відчуття свободи - фільм мене не гвалтував, а просто існував на екрані, і я була вільна ловити його коди, або ні. Я уявляю, як би зараз знімали ту саму історію: мелодраматичні флешбеки, нав'язливі сповільненні кадри по оголених тілах, живописних полотнах, просвітянське розжовування шкільного матеріалу або що, мовляв: "ти точно це побачила? зупинись, придивись, ми тут хочемо сказати... бла-бла-бла". Вісконті не такий, він зробив свою досконалу роботу, але не збирався робити щось за глядача. Чого тільки варто те, що  жоден "сімейний портрет" фактично не затримався у кадрі більше секунди, хоча саме на картинах, які переповнювали квартиру головного героя, зав'язана дія фільму. У всякому разі не було ніяких спеціальних реверансів потенційному глядацькому невігластву.
Млосно ніжить мій кіношний гедонізм те, що я, вочевидь, не зрозуміла і половини фільму. Це таке задоволення - відчувати манку невідомість сенсів, що розкриватимуться, коли я вкотре передивлятимусь це кіно.  А ще стильні кадри. А ще тексти, що можна безкінечно розтягувати на цитати. В пам'ять вшкрябались кілька фраз, які перебираю як камінчики. "Нема нічого, крім перерваної гри". На цьому і перервусь...

Немає коментарів:

Дописати коментар