Ялта-ТВ

Для чого існує місцеве телебачення? Новини несвіжі, програми аматорські, інтерв'ю підлабузницькі... Хіба для того, щоб побачити себе або близьких на блакитному екрані. Сьогодні показували нашого мера. Мене заколисало те, як він переконував, що Ялту криза не торкнеться. А чому б ні? Єдина людина, що не накручує емоції і спокійним тоном каже, що зі всім можна впоратися. 

Але на запитання, чи є розкол в "Регіонах", рідний Брайко теж запевняв, що нема. 

Шкода, але мої ілюзії, якими б вони не були, розвіялися.

Коховий діагноз

Сьогодні півдня провела в тубдиспансері. Дуже символічно, що біля ялтинського тубдиспансеру розміщений пам’ятник Чехову, а в кількох метрах – пам’ятник Лесі Українці. Та й сама будова диспансеру схожа на пам’ятник - Руйнації. Страшна картина! Дивлячись на стіни, стелю, що гниють та розвалюються, запитуєш себе, чи тут виявляють хворобу, чи розмножують її. Заснований 1923 року, здається, він з тих пір не підлягав ремонту. Поки чекала, встигла перечитати всі плакати. Гостріше відчуваєш життєві повороти, коли усвідомлюєш, що загальновідомі гасла стали реальними та близькими. Зокрема, те, що захворіти на туберкульоз може будь-хто незалежно від соціального стану людини. Додам, що незалежно і від її життєвих планів. Хворобі все одно. 

Сьогодні не пощастило моїй подрузі. В її очах - страх, і мені здається, що зараз вона не зовсім усвідомлює небезпеку, тож страх цей не біологічний, а соціальний. Моїй подрузі пощастило знайти справу свого життя, і лінія її успіху вимальовувалась непогано. А тепер 8 місяців перерви... А головне питання, на яке я поки що не знайшла відповіді в українському законодавстві, наскільки ми захищені, скільки триватиме лікарняний, що передбачає безкоштовна програма лікування тощо.

На більшості плакатів великим літерами оптимістичний надпис: "Туберкульоз виліковний!" Переваги нашого часу. На допомогу нашому суспільству приходять сучасні ліки. Соціальна реклама дезинфікує свідомість. Пам’ятаєте, ту, де говорилось, що навіть подих може бути небезпечним, не пояснювалось лише як не дихати. А ще сьогодні існує унікальна послуга – перевіритись на туберкульоз можна просто на вулиці, точніше в машині, ще точніше в пересувній лабораторії, де роблять комп’ютерний знімок. Але парадокс в тому, що ця машина у нас стоїть прямо перед тубдиспансером з 9 до 15-30, і вочевидь, не дуже пересувається.

24 березня День боротьби з туберкульозом. Для нашого кола він почався вже сьогодні. Але чи скоро почнуть лікувати нашу хвору систему охорони здоров’я?

Повість без назви

Тільки що на ТВ натрапила на діалог Макарова з людиною, яка мені, некультурній, невідома. Вирвала з контексту роздуми про Чехова: нібито його ментальність настільки українська, що він автоматично є українцем, тим паче, що він помер в Ялті (???!!!), а Ялта "це Крим, а Крим тепер є Україною".

По-перше, Чехов помер у м. Баденвейлере (Німеччина), а не в Ялті. До речі, нещодавно в Ялті відкрили музей "Чехов та Україна". Незабаром після від'їзду офіційних делегації на рекламі перед музеєм поміняли надпис - "Невідомий Чехов", очевидно, щоб не палитись, звідки гроші...

По-друге, навіщо вічно намагатися відкусити шматочок з сусіднього столу, коли свої страви ще не розпробували. Хоча, можливо, я помиляюсь і в мені говорять великорускіє штампи...

Але щодо своєї культури, то я певна.

На днях один юнак приніс мені на розсуд пробний сценарій вистави за "Повістю без назви" Підмогильного. Тексту передували Інтернет компіляції на тему Народився/помер. Компіляції починалися тезою, що Підмогильний міг би бути українським Флобером...

Моя цілком цілком миролюбна душа наповнилась агресією. Зокрема від "міг би", бо Підмогильний СТАВ український ПІДМОГИЛЬНИМ!!! І це велика вдача нашої літератури. Не пощастило її лише з читачем.

А щодо сценарію... поки що це чернетка. Юнак зробив виклик прозовому тексту, і недивно, що той пручається. Бажаю їм обом успіху!

Ялта - місто щастя!

Пік мертвого сезону. Погода як у Лондоні. Правда, в місті повно людей і зовсім не помітно ні депресії, ні кризи. Ні, про кризу у нас говорять, але якось між іншим. Звідусіль чується українська - заробітчани відреклися від закордоння. Ялтинці гуляють тихими вуличками. Лебеді колишуться у спокійному морі... Зграї бабусь линуть до приймальні Партії Регіонів. 

За іронією долі вона - приймальня - сусідить з моїм будником, тож я скоро перетворюсь на дороговказ для милих пенсіонерів, бо вони на будь-якій відстані розпізнають, що я знаю, де в нашому місті нечисть. І я їм допомагаю, і навіть тихо радію, бо бабусі йдуть до регіоналів, а не до партії Союз, чиї пастори не так давно стовбичили в центрі міста та роздавали українофобські листівки.

Про щось інше хотілося писати, про щастя, а муза завела ні в тин, ні в ворота.

пора спати...

Сумно-радісне

Вчора згадували Героїв Крут. Перед тим довго міркувала, що ж це за подія. Досить суперечлива історія: антидержавницько-державницька. Дякуючи публікаціям Полярного птаха, мала натхнення, але зіткнулась з невеличкою проблемою: як пояснити шестикласникам, що там було та до чого? Здається, ми справились, але навряд захочу таке повторювати.

А ще ми вчора нарешті зібрались на таку собі "домашню" акцію - прибирання на кладовищі (це до Черновецького не має відношення =)). Просто останнього разу, як показували наш меморіал гостям, то натрапили на непривабливий надпис "Катя ЛОХ", котрий красувавсь на пам'ятнику на могилі Руданського і вперто не хотів стиратися.

До нашого сорому пройшло багатенько часу, коли повернулися туди з благими намірами. Дякувати невідомій героїні Каті за поштовх!

До речі, я дуже люблю це кладовище за надзвичайну атмосферу. Воно знаходиться на Полікурівському пагорбі, з якого видно море, а над могилами ростуть кипариси - дерева журби. І хоча кладовище мале, та на ньому поховано багато цікавих людей, в тому числі дотичних до укр.культ.

Ось тільки надзвичайну атмосферу можна відчути за однієї умови - не озиратися, не ходити задалеко і не придивлятися. НАВКОЛО ІДЕ БУДІВНИЦТВО! І якби забудовники не запевняли, що не порушували меж поховань, це не можливо.

Тим паче, що не всіх ховали на офіційній території.

Так за межами кладовища, ймовірно, похований Амвросій Метлинський, який покінчив був життя самогубством і за це покараний, як тепер з'ясувалось, наджорстоко, бо на його (і не тільки його) могилі будується готель або що.

Смакові та моральності таких замовників (хто вони?) ялтинці втомились дивуватись. Цікаво, як буде називатись новобудова? "Дім з привидами"? "Готель на кістках"? "У мерця"?

А з іншого боку скуповується Массандрівський парк. Так що скоро моря, можливо, не буде видно. Тож як будете в Ялті, завітайте, поки не пізно, у її прекрасний куточок. До речі, за пам'ятником Руданському ми лишили совок і віник, не полінуйтесь їх застосувати за призначенням ;)

Дякую мандрованому дяку за фото.

Ялтинська кутя

Я - дитина асфальту, залитому на місті найдавнішого полісу світу. Причому цей асфальт не міняли ще з радянських часів, тож недивно, що крізь щілини віє культурним сирітством.

У моїй родині не знали традицій, і я продовжую їх пізнавати навпомацки.

Нещодавно вперше сама (майже) приготувала кутю. Раніше мене допускали лише розтирати мак, а тепер я склала іспит перед прискіпливою комісією! Не вдаватимуся до спогадів, лише хочу поділитися кількома рефлексіями.

Наприклад, що Ялта - найбільш українське місто в Криму. Буду рада, якщо хтось кине виклик.

А ще я думала про традицію. Останнім часом говорять про те, що вона зникає з села і переходить у місто. Все б нічого, але місто хворіє на модні тенденції і часто міняє капелюшки. Що буде, якщо село втратить, а місто не втримає? Приклад популярності інокультурних свят на кшталт дня Св. Валентина показує, що надзвичайно важливим є комерційний компонент. Хто ж нарешті захоче заробити на UA-культурі?

З Новим Роком!

Вітаю моїх читачів-прихильників з Новим Роком та Різдвом Христовим!

Дякую Вам, що стали для мене стимулом показуватись у мереженому світі та не були занадто критичні.

Бажаю Вам...

Дон Жуан по-севастопольськи

Нещодавно в Ялті гастролював Севастопольський академічний театр. Показували "Дон Жуана". В цілому не гірше за більшість вистав, що я бачила. Багато акторів, прекрасно підібрана музика. Прекрасне виконання Саганареля. Причому важко було не порівнювати з Олексієм Вертинським, однак інтерпретація, як кажуть, не гірша, а інша. Актор додавав якогось Бекетівського колориту. Було багато художніх знахідок. Непогана ідея об'єднати текст кількох епох: Мольєра, Байрона, Толстого, etc. Але мені здалось, що домінував Мольєр.  

Чомусь саме після таких вистав лишається якесь неприємне відчуття. І справа не в недороблених декораціях (про це нас ввічливо попередив сам режисер перед початком), а у загальній атмосфері фарсу. Істеричні актриси (правда, красиві), дешевий образ Дон Жуана, неприкрите бажання задовольнити всі смаки публіки одночасно (пошлість з претензією на підтекст)... Часом було таке враження, що дивишся копію картинки з М1.

 70 % вистави складається з повчальних монологів на тему моралі, що служать лише потворним фоном для аморального героя. І тоді питання: про що спектакль? Можливо, це не вина режисера, бо все закладено ще у Мольєра і дублюється у пізніших творах з більшою або меншою іронією. Але хіба у третьому тисячолітті не варт щось поміняти? Окрім лаконічних декорації, сцени, що крутиться, оголеного танцю, штучного снігу та диму і т.п.?  

З іншого боку, чого журитися. Світ так і буде повторювати одне і те саме, поки нарешті не прочитає "Камінного господаря" Лесі Українки.  Чекаю...

Київський літопис (живописний)

Мені дуже подобається спостерігати, як в мені народжується інтерес до живопису, ніким спеціально не вихований, цілком аматорський, інтуїтивний, навпомацки, але з провінційною впевненістю у бездоганному смаку. Зрештою головне собі пояснити, чому саме подобається.

Останнє моє відкриття-на-межі-потрясіння - виставка Володимира Немири в Києві. Втрапила невипадково – по партійному завданню. Я мало знаю про автора. Все, що знадобилось знати: він – емігрант, що повернувся. Так глибше відчуваєш його спрагу за рідним. Поза тим є унікальний почерк, кут зору. Віддзеркалення. Так називається одна з картин, але вже як тільки зайшла у залу, це слово крутилось в мене в голові. У світі Немири жоден предмет не є тотожним самому собі, а віддзеркалює інший, і це створює цілісність. Такий багатошаровий інтертекст, або розчищені палімпсести. Потрясаюче, як людина може носити в собі такі і стільки образів. Скільки то треба сили! У картинах лунає музика, чи скоріше в голові лунає музика, коли дивишся на картини. Ефект подібний на читання Тичини.

Сфотографували майже всі картини.

Поки що не отримала дозволу розмістити хоч щось на блозі, але і негативної відповіді не було. Тож напівлегально кладу дві маленькі, але дуже настроєві. Світлини обкрадають кольори та деталі. На живо ефектніше. Але все одно видно перехресття світів: світського / духовного; нічного / ранкового; історичного / сучасного, etc.

Київський літопис (театральний)

Напевне, це вік… Останнім часом, приїжджаючи до якогось міста, потребую хоча б день на адаптацію. І в цей день це місто мені катастрофічно не подобається. Так і з Києвом – може через втому з дороги, може через те, що заразу подалися у далекі його закути, але охопив жах від будівництв та бруду. Але зрештою атмосферу міста створює історична архітектура та гарні люди., особливо люди! Отже, про мандрівки …

Театр – це манія. В Ялті попри відновлення театру все одно поки що відчуваєш голод, тож мандруючи насамперед шукаєш афіші на тубмах. У перший день в Києві пішли навмання у Молодий театр на «Джокер». З назви було ясно, що нема чого сподіватися. Звичайний розважальний театр соціально-побутового характеру з повчальним фіналом та житейськими анекдотами, що так охоче ковтають глядачі. Коли говорять про застарілість та близьку смерть театру, то мені уявляється саме такий дурнуватий та кітчевий, для перевантаженого буднями обивателя. Він застиг у техніці, часом хаотично мавпує епатажні прийомчики для потіхи невибагливої аудиторії (здебільшого оголює дупи та швиденько прикриває їх півгодинними мораліте). А головне – у такого театру безліч альтернатив – шоу на ТV, у ВР та СП тощо. У мистецтва, з його напруженою пульсацією альтернативи нема. Катарсис та мазохізм – це слова синоніми. Живий театр перевертає, перетрушує свідомість.

Ця пафосна прелюдія – це про моновиставу Галі Стефанової «Польові дослідження з українського сексу». Дивилась її вже другий раз.

Кожного разу, здається, та сама історія: спочатку мені думається, що ось, ось вона правда про штани! Тепер то я знаю, що від них чекати, дякую, героїні! Тепер буду уникати її помилок. Найголовніша та, що вона зігнорувала знаки про біль і напоролась на нього. Але врешті, розумієш, що ховаючись за знаками, інтуїцією та всезнайством, живеш на половину. А ця історія не повчає, це історія про любов, зокрема, до України. Тільки сказана по-особливому, з матюками, сльозами, припадочним сміхом – словом, відверто. Найбільше ціную в мистецтві відвертість і свободу від штампів. 

До речі, про публіку. Київська нічим не відрізняється від провінційної - така ж невихована, і треба бути дуже добрим, щоб її витримати.