неділя, 16 серпня 2009 р.

Коктебель


Отже продовження...

Вперше за багато років побувала у Коктебелі. Метою був музей Волошина. Спочатку, як порядний блогер, відвідала сайт музею, від чого отримала мало користі - ні адреси, і маршруту, ні розкладу, ні цін не вказано. Безкінечні тексти без фото, але з посиланнями на рекламу.
Проте сам музей справив гарне враження. Чотири невеликі зали на першому поверсі та меморіальна кімната на другому, приємний, хоч трохи екзальтований екскурсовод, чудова атмосфера. Шкода, що мало картин самого Волошина і вони затиснуті. Але зрештою, це не музей художника чи поета, а скоріше його штибу життя.
Все ж, напевне, це була погана ідея - іти в кримський музей влітку. Людей в імпровізованих групах назбирується багато, екскурсія галопом і та перебивалася традиційними питаннями милих екскурсантів "А звідки в нього на це гроші?".
Волошин, звичайно, магнетичний зі своєю несхожістю, з міфами навколо його імені та будинку. Його пейзажі - це мій дім. Це ті кольори та рельєфи серед яких я росла, пропадаючи днями у полях, саме такі - сині, рожеві, фіолетові, жовто-бакитні... Тиха магія - те, як природа на його полотнах перетворюється на культуру.

Є і зворотній бік популярності. Романтичне селище сьогодні перетворилось на жертву навали дрібних торгівців. На маленькій набережній Коктебелю є все, і настільки всього багато, що хочеться пройтися бульдозером та розчавити той китайський непотріб.






Все ж деякі намагаються підтримувати богемний імідж Коктебелю. Зокрема, ми знайшли Літературне кафе, що ніби дуже популярне серед російських письменників. Відсоток знайомих імен в списку показав, наскільки я не в братському дискурсі.

А вид з тераси кафе розкішний! І хоча тут все крутися навколо Волошина та джазу, ці ланшафти - первинні, і тільки вони гідні неміфологізованого поклоніння.

Немає коментарів:

Дописати коментар