понеділок, 2 листопада 2009 р.

?

Я люблю Ялту. Але час від часу відчуваю ізоляцію (я більше ніколи цього не напишу, і хай простить мою теперішню слабкість моє хоч і небезмежне, але вже багатоярусне коло). Як казала одна вчителька сімферопольської української школи, в Криму не треба казати, що ти - українець, щоб почути щось погане про свою країну, варто лише вийти на вулицю, включити місцеве радіо чи телебачення. Я вийшла на вулицю і пішла далі - на Захід, в надії не чути ні прокльонів, ні майстер-класів з патріотизму. Від останнього Бог зберіг, а з першим не так пощастило. Усюди - всевладдя цинізму та скиглення, нарікання на владукризугрипрадикуліт...
Колись мені мудрі казали, що людина має антенки, що ними відшукує собі подібних. Певне, мої антенки вийшли з ладу.
Порадьте, де шукати гідності?

18 коментарів:

  1. С антеннками всё в порядке. Просто ситуация и впрямь сложная... Надеюсь, не тошно от того, что первый комментарий от человека из как бы другого лагеря? Но как говорил некто И.Ю., «тот кто не с нами, тот на самом деле тоже с нами». )) Насчёт слов «щоб почути щось погане про свою країну, варто лише вийти на вулицю» — есть обширные мысли, в двух словах: все люди хотели бы жить в такой стране, которой можно гордиться, но в том, что этой гордости вдруг кто-то не испытывает, виноваты не только сами эти люди (даже если это последние невежды и хамы либо, напротив, сознательно изощрённые циники), не только политики, не только история. Увы, сейчас это почти как вопрос религиозной веры. По аналогии: точно так же, пережившие мистический опыт недоумевают, как столько людей вокруг могут оставаться неверующими, осквернять свою плоть, хулить Бога, и, уверен, чувство социальной изоляции тоже имеет место быть, в то время как для остальных вера в Бога — это странная штука, знания о невидимом, сомнительная выгода от того, что «нельзя» пощупать. Ну, это как пример. Просто в этом случае акцент сделан на другом. Отвлекаясь, позволю сказать очевидное: если человек становится частью некоего не-элитарного в терминах социума minority (а на это обречён почти каждый, кто способен самостоятельно мыслить), сопутствующие симптомы и следствия остаются всегда всё те же. В этом смысле, жить на Украине, в Крыму в начале 20-го века и думать о национальной идентичности, культуре, государственности, социальной сознательности и морали — не лучший способ сохранять душевное равновесие. Впрочем, и отказываться от своих убеждений для человека вовлечённого не менее кощунственно, чем для человека верующего отказаться от веры ради бытового комфорта. И если я скажу, что оставаясь на тех же позициях вполне возможно найти способ испытывать меньше эмоций, переживать меньшую драму, мне ответят, что это сродни предательству. Ну ведь это не так, чёрт подери! Что ж, автор блога имеет полное право удалить этот комментарий. Возвращаясь к начатой мысли, задам вопрос: так ли уж виноваты те, кто не понял, не увидел, не уверовал? На мой взгляд, не более чем те, кому просто скучно жить или те, кто во всём видит лишь одни тёмные стороны; но я со вниманием выслушаю ответ автора. В завершении добавлю: очень хочется верить, что появится кто-то или что-то, способное объединить жителей Украины не по принципу различий, а по тому, что у всех нас есть общего.

    ВідповістиВидалити
  2. Добавлю, что ничего компрометирующего в моём вопросе не стоит усматривать, хоть он и звучит так неуместно и так неловко сформулирован. Я не ищу подтверждения собственному мнению, а, напротив, пытаюсь узреть другие способы разглядеть эту реальность.

    ВідповістиВидалити
  3. Яке дивне враження справляю на своїх читачів, якщо вони думають, що я злісно вилучаю коментарі (притому найзмістовніші за історію існування мого блогу ;) А тепер відповідь:
    Аналогія з вірою – дуже точна, якщо говорити про сліпий патріотизм. Я, хоч і використала магнетичний код „українець”, говорила про інше. Скоріше, я мала на увазі „социальную сознательность и мораль”. Не закликаю вибирати між „вірою” та „комфортом” (крайнощі – найшвидший шлях до пороку та злочину), але до свідомої відповідальності перед самим собою замість голослівного перекладання своєї неуспішності (поганого настрою, страху, екзистенційної кризи) на абстрактні „владу”, „державу”... Якщо для посередності така сублімація рівнозначна збереженню психологічного здоров’я, то для мислячих людей (яких, вірю:), не так вже мало, щоб аж „minority”) – це недопустимо. То ж, чи винні? – винні. – У чому? – У безвідповідальності, у категоричності та нетолерантності, у культурній ліні, у плеканні національної зверхності. Провинностей ще багато, половину писала з себе))

    ВідповістиВидалити
  4. >Порадьте, де шукати гідності?

    В собі. Шукайте її в собі.

    ВідповістиВидалити
  5. 2Un.Known: сьогодні мені здається, що не маю іншого вибору, тож дуже сподіваюсь на Завтра )

    ВідповістиВидалити
  6. К ответу на комментарий: во всём согласен с автором. Я ощущаю ту же вину (провинность?) на себе. Но буду честен: мне прекрасно удаются попытки рационализировать, переложить ответственность на абстрактные сущности. Выходит, я берегущая психическое здоровье посредственность? Возможно. Но тут дело ещё вот в чём: невозможно полюбить то, чего не знаешь, и невозможно заставить себя узнать то, что далеко от тебя прячется — к тому же, когда ты убеждён, что это невозможно найти. Выходит, нужно себя заставлять, стараться «расти» — потому что это comme il faut, потому что другие смогли это что-то найти? Или потому что находка сулит выгоды? Тогда где здесь честность? Тот же поиск комфорта определённого уровня, социально обусловленный комплекс. Где я ошибаюсь?

    ВідповістиВидалити
  7. 2Анонім:
    1. Щодо посередності, то, як мені здається, - ні, але, можливо, вибираєте таку модель поведінки.
    2. Мені здається, що якраз легше полюбити те, що не знаєш, і любов від „недознання” (і бажання пізнання глибше) стає тільки міцнішою. Хоча, звичайно, вся справа в тому, які „абстрактные сущности ” Ви маєте на увазі. Думаю, що не „владу” чи „державу”, бо полюбити їх - справжнє збочення...
    3. Не дуже розумію, що від Вас ховається, і що в 21 столітті неможливо знайти. Така таємничість зазвичай прибавлює :)
    4. І, нарешті, переконана, що необхідно себе змушувати, намагатися рости, і не тому що „хтось щось...”. Примус – не найстрашніше, що може з собою зробити людина, гірше, якщо страхом перед „неволею” вона прикриває, скажімо, варварські забобони, і, зрештою, обмежує себе. Звучить ніби трохи категорично...(
    Хочу просто сказати, що для мене важливіша опозиція „широта – вузькість” мислення, а не „комфорт - дискомфорт”.

    ВідповістиВидалити
  8. Змініть оточення, агітка 90-хх(. Крім того,
    потерпаючи від нестачі другого, вирішила таки дати майстер-клас з патріотизму?

    ВідповістиВидалити
  9. 2Сергій Манту:
    Дякую, дуже цінна порада (.
    Дослухалась. Відчуваю себе значно краще.

    ВідповістиВидалити
  10. Так це не порада була, а питання (я вмисно жирним виділив).

    ВідповістиВидалити
  11. За пораду сприйняла Ваше перше речення. Друге вмисно проігнорувала. Думала зрозумієте.

    ВідповістиВидалити
  12. Ялта - прекрасне місто. Я живу фактично в канадський ялті. І тут відчуваєш часом ізольованим себе культурно не менше ніж в Ялті українській. Знаєте, навколишня краса природи часом допомагає. Потім Інтернет, в світі все таки багато цікавих людей і що саме в вашому місті важко знайти однодумців здається не такою вже й проблемою. Що ще з практичних порад? Я радив колись одному кримчанину: "постав сателлітну антену, щоб приймати нормальне ТБ". Можна теж спробувати.

    ВідповістиВидалити
  13. Дякую, Станіславе! З антеною поки що відкладу, а все решта буду ретельно практикувати :)

    ВідповістиВидалити
  14. Я б першою справою організував собі в Україні BBC, TV5, CNN.

    ВідповістиВидалити
  15. почитайте шопенгавера. полегшає. важливо, що Ви є особистістю. а те, що час від часу впадаєте в розпач - треба з цим боротись і знати, що боретесь з найбільшим ворогом в світі - ентропією.

    ВідповістиВидалити
  16. Колись мені мудрі казали, що людина має антенки, що ними відшукує собі подібних.

    Дозвольте продовжити метафору: зараз багато людей переконані, що то не антенки, а отруйні змії. Багато інших вважають ті антенки уродством, проявом душевної слабкості і тому соромляться, намагаються приховати їх. Дехто вдається до ампутації. ЗМІ жмакають найчутливіші місця вусиків-антен завдаючи болю після якого виникає відчуття порожнечі.

    В завершении добавлю: очень хочется верить, что появится кто-то или что-то, способное объединить жителей Украины не по принципу различий, а по тому, что у всех нас есть общего.

    У цьому проблема. замість навчитися користуватися вусиками-антенами, поступатися і підтримувати одне одного, навіть освічені, духовно не бідні люди, чекають/шукають когось, хто оглушить всіх, зробить максимально однорідною масою з максимумом «общего».
    «Общее» у нас є, це Україна, держава і територія. Історично сформована спільнота, де співіснують як мінімум дві великі культури, між якими триває взаємна конкуренція. Програш однієї культури означає її загибель, програш іншої в принципі не можливий. Задача — зробити цю конкуренцію позитивним фактором розвитку держави, спрямувати у благо. А для цього потрібно навчити людей користуватися «вусиками-антенами» розуміти ближнього і не бачити у ньому с ходу «человека из как бы другого лагеря? » .

    А Шопенгауера на смітник, отрута для мозку і души. (Так, я ще той дикун і невіглас. ;)

    ВідповістиВидалити
  17. PS. передбачаючи закиди стосовно Шопенгауера:

    Я не філософ, я інженер, принаймні, за освітою та способом світосприйняття

    «Треба з цим боротись і знати, що боретесь з найбільшим ворогом в світі - ентропією.»

    Будь яка діяльність, будь яка боротьба з ентропією у кінцевому наслідку призводить лише до підвищення ентропії, це властивість таких систем як ою є живий організм.

    Людство на протязі всієї історії не бореться з ентропією а намагається змоделювати всесвіт. Побудова найточнішої моделі і є завдання науки. Мета? вижити, премогти, якомога довший час підвищувати ентропію всесвіту. Але це з нинішньої точки зору. Більш повна і точна модель дає можливість обрати іншу мету у майбутньому.наприклад побудувати новий всесвіт.

    ВідповістиВидалити
  18. 2ivanko: не мені вам розказувати щемливі історії про "оглушеніє до однородної маси", про внутрішню напругу та вічну готовність обороняти своє (тут - напівзаконне) право представляти свою культуру, що вічно сприймається як нахабний удар по іншій. Але останнім часом все це змінилось на відчуття ... може, жалю... В нас то є це "общее", а вони, ті, що досі розмічують кордони своїх таборів, вони - бездомні. Ті, що освистують свого президента на міжнародних матчах, що не вміють співати гімн, що живить минулим своїх батьків та не орієнтуються в сучасних координатах, де їх називають таки українцями. І вони придумують собі малі батьківщини, що вже скоро звузяться до власної квартири. Інша справа, що таких дуже багато. І зрештою, вони складають велику частину української культурної мозаїки. Мусимо любити і в горі, і в радості )

    ВідповістиВидалити