Сумно-радісне

Вчора згадували Героїв Крут. Перед тим довго міркувала, що ж це за подія. Досить суперечлива історія: антидержавницько-державницька. Дякуючи публікаціям Полярного птаха, мала натхнення, але зіткнулась з невеличкою проблемою: як пояснити шестикласникам, що там було та до чого? Здається, ми справились, але навряд захочу таке повторювати.

А ще ми вчора нарешті зібрались на таку собі "домашню" акцію - прибирання на кладовищі (це до Черновецького не має відношення =)). Просто останнього разу, як показували наш меморіал гостям, то натрапили на непривабливий надпис "Катя ЛОХ", котрий красувавсь на пам'ятнику на могилі Руданського і вперто не хотів стиратися.

До нашого сорому пройшло багатенько часу, коли повернулися туди з благими намірами. Дякувати невідомій героїні Каті за поштовх!

До речі, я дуже люблю це кладовище за надзвичайну атмосферу. Воно знаходиться на Полікурівському пагорбі, з якого видно море, а над могилами ростуть кипариси - дерева журби. І хоча кладовище мале, та на ньому поховано багато цікавих людей, в тому числі дотичних до укр.культ.

Ось тільки надзвичайну атмосферу можна відчути за однієї умови - не озиратися, не ходити задалеко і не придивлятися. НАВКОЛО ІДЕ БУДІВНИЦТВО! І якби забудовники не запевняли, що не порушували меж поховань, це не можливо.

Тим паче, що не всіх ховали на офіційній території.

Так за межами кладовища, ймовірно, похований Амвросій Метлинський, який покінчив був життя самогубством і за це покараний, як тепер з'ясувалось, наджорстоко, бо на його (і не тільки його) могилі будується готель або що.

Смакові та моральності таких замовників (хто вони?) ялтинці втомились дивуватись. Цікаво, як буде називатись новобудова? "Дім з привидами"? "Готель на кістках"? "У мерця"?

А з іншого боку скуповується Массандрівський парк. Так що скоро моря, можливо, не буде видно. Тож як будете в Ялті, завітайте, поки не пізно, у її прекрасний куточок. До речі, за пам'ятником Руданському ми лишили совок і віник, не полінуйтесь їх застосувати за призначенням ;)

Дякую мандрованому дяку за фото.

Ялтинська кутя

Я - дитина асфальту, залитому на місті найдавнішого полісу світу. Причому цей асфальт не міняли ще з радянських часів, тож недивно, що крізь щілини віє культурним сирітством.

У моїй родині не знали традицій, і я продовжую їх пізнавати навпомацки.

Нещодавно вперше сама (майже) приготувала кутю. Раніше мене допускали лише розтирати мак, а тепер я склала іспит перед прискіпливою комісією! Не вдаватимуся до спогадів, лише хочу поділитися кількома рефлексіями.

Наприклад, що Ялта - найбільш українське місто в Криму. Буду рада, якщо хтось кине виклик.

А ще я думала про традицію. Останнім часом говорять про те, що вона зникає з села і переходить у місто. Все б нічого, але місто хворіє на модні тенденції і часто міняє капелюшки. Що буде, якщо село втратить, а місто не втримає? Приклад популярності інокультурних свят на кшталт дня Св. Валентина показує, що надзвичайно важливим є комерційний компонент. Хто ж нарешті захоче заробити на UA-культурі?

З Новим Роком!

Вітаю моїх читачів-прихильників з Новим Роком та Різдвом Христовим!

Дякую Вам, що стали для мене стимулом показуватись у мереженому світі та не були занадто критичні.

Бажаю Вам...

Дон Жуан по-севастопольськи

Нещодавно в Ялті гастролював Севастопольський академічний театр. Показували "Дон Жуана". В цілому не гірше за більшість вистав, що я бачила. Багато акторів, прекрасно підібрана музика. Прекрасне виконання Саганареля. Причому важко було не порівнювати з Олексієм Вертинським, однак інтерпретація, як кажуть, не гірша, а інша. Актор додавав якогось Бекетівського колориту. Було багато художніх знахідок. Непогана ідея об'єднати текст кількох епох: Мольєра, Байрона, Толстого, etc. Але мені здалось, що домінував Мольєр.  

Чомусь саме після таких вистав лишається якесь неприємне відчуття. І справа не в недороблених декораціях (про це нас ввічливо попередив сам режисер перед початком), а у загальній атмосфері фарсу. Істеричні актриси (правда, красиві), дешевий образ Дон Жуана, неприкрите бажання задовольнити всі смаки публіки одночасно (пошлість з претензією на підтекст)... Часом було таке враження, що дивишся копію картинки з М1.

 70 % вистави складається з повчальних монологів на тему моралі, що служать лише потворним фоном для аморального героя. І тоді питання: про що спектакль? Можливо, це не вина режисера, бо все закладено ще у Мольєра і дублюється у пізніших творах з більшою або меншою іронією. Але хіба у третьому тисячолітті не варт щось поміняти? Окрім лаконічних декорації, сцени, що крутиться, оголеного танцю, штучного снігу та диму і т.п.?  

З іншого боку, чого журитися. Світ так і буде повторювати одне і те саме, поки нарешті не прочитає "Камінного господаря" Лесі Українки.  Чекаю...

Київський літопис (живописний)

Мені дуже подобається спостерігати, як в мені народжується інтерес до живопису, ніким спеціально не вихований, цілком аматорський, інтуїтивний, навпомацки, але з провінційною впевненістю у бездоганному смаку. Зрештою головне собі пояснити, чому саме подобається.

Останнє моє відкриття-на-межі-потрясіння - виставка Володимира Немири в Києві. Втрапила невипадково – по партійному завданню. Я мало знаю про автора. Все, що знадобилось знати: він – емігрант, що повернувся. Так глибше відчуваєш його спрагу за рідним. Поза тим є унікальний почерк, кут зору. Віддзеркалення. Так називається одна з картин, але вже як тільки зайшла у залу, це слово крутилось в мене в голові. У світі Немири жоден предмет не є тотожним самому собі, а віддзеркалює інший, і це створює цілісність. Такий багатошаровий інтертекст, або розчищені палімпсести. Потрясаюче, як людина може носити в собі такі і стільки образів. Скільки то треба сили! У картинах лунає музика, чи скоріше в голові лунає музика, коли дивишся на картини. Ефект подібний на читання Тичини.

Сфотографували майже всі картини.

Поки що не отримала дозволу розмістити хоч щось на блозі, але і негативної відповіді не було. Тож напівлегально кладу дві маленькі, але дуже настроєві. Світлини обкрадають кольори та деталі. На живо ефектніше. Але все одно видно перехресття світів: світського / духовного; нічного / ранкового; історичного / сучасного, etc.

Київський літопис (театральний)

Напевне, це вік… Останнім часом, приїжджаючи до якогось міста, потребую хоча б день на адаптацію. І в цей день це місто мені катастрофічно не подобається. Так і з Києвом – може через втому з дороги, може через те, що заразу подалися у далекі його закути, але охопив жах від будівництв та бруду. Але зрештою атмосферу міста створює історична архітектура та гарні люди., особливо люди! Отже, про мандрівки …

Театр – це манія. В Ялті попри відновлення театру все одно поки що відчуваєш голод, тож мандруючи насамперед шукаєш афіші на тубмах. У перший день в Києві пішли навмання у Молодий театр на «Джокер». З назви було ясно, що нема чого сподіватися. Звичайний розважальний театр соціально-побутового характеру з повчальним фіналом та житейськими анекдотами, що так охоче ковтають глядачі. Коли говорять про застарілість та близьку смерть театру, то мені уявляється саме такий дурнуватий та кітчевий, для перевантаженого буднями обивателя. Він застиг у техніці, часом хаотично мавпує епатажні прийомчики для потіхи невибагливої аудиторії (здебільшого оголює дупи та швиденько прикриває їх півгодинними мораліте). А головне – у такого театру безліч альтернатив – шоу на ТV, у ВР та СП тощо. У мистецтва, з його напруженою пульсацією альтернативи нема. Катарсис та мазохізм – це слова синоніми. Живий театр перевертає, перетрушує свідомість.

Ця пафосна прелюдія – це про моновиставу Галі Стефанової «Польові дослідження з українського сексу». Дивилась її вже другий раз.

Кожного разу, здається, та сама історія: спочатку мені думається, що ось, ось вона правда про штани! Тепер то я знаю, що від них чекати, дякую, героїні! Тепер буду уникати її помилок. Найголовніша та, що вона зігнорувала знаки про біль і напоролась на нього. Але врешті, розумієш, що ховаючись за знаками, інтуїцією та всезнайством, живеш на половину. А ця історія не повчає, це історія про любов, зокрема, до України. Тільки сказана по-особливому, з матюками, сльозами, припадочним сміхом – словом, відверто. Найбільше ціную в мистецтві відвертість і свободу від штампів. 

До речі, про публіку. Київська нічим не відрізняється від провінційної - така ж невихована, і треба бути дуже добрим, щоб її витримати.  

ода Львову

Ще трохи і прийдеться перейменувати блог на "Ялта without me". Скільки я вже пропустила - не перелічити. Зате набираю повну торбу вражень, щоб дома було про що потеревенити.

Одне з останніх - два дні у Львові. Власне, якщо відняти всі орг.моменти, то один день безперервних культурних атракцій.

Пунктиром це виглядало так: конференція - Ростислав Чопик - кав'ярня - розмови - книгарня - ще книгарня - кав'ярня в книгарні - п'ять пакетів книжок - опера - Мойсей. В перервах між цим ще кілька кав'ярень і книгарень.

До речі, про книги: сьогодні на блозі у Оксани Забужко з'явився новий пост про українського читача та ситуацію навколо (http://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/). Здається, це щось стареньке, або п. Оксана часто повертається до цієї теми. Проте головне, що я не схильна так драматично все це сприймати. Серед безмежжя проблем [не читаємо - не друкуємо - не продаємо (ся)] все ж можна знайти масу плюсів, адже середньостатистичний читач сьогодні може цілком задовольнити свої україномовні і всякі інші потреби. Найбільше я заздрю малечі - в неї вибір величезний. Я сама жадібно скуповую шикарні видання дит-літ з картинками і без, нібито для майбутніх дітей, а насправді для своєї егоїстично-естетичної втіхи. А які зараз є художники! Особливо Єрко з А-ба-ба-га-ла-ма-ги!!!

Хоча, звичайно, в мені говорить оптимістичний заряд, отриманий в культурній столиці, і надія, що такий самий отримаю на днях у Києві. Якщо ж згадати недавню поїздку до Донецької області та безрезультатні пошуки пристойних книгарень в одному з районних центрів, то епітети "шикарний", "величезний" доречно замінити на "кошмарний!!!".

Власне, не це мало бути темою мого вимученого посту!

Я ж хотіла писати про Львівську мандрівку. І про оперу. Хотіла написати, що в "Мойсеї" багато що спонукає думати, гніватись, психувати. Неможливо уникнути аналогії з суч. політ. ситуацією. А яка мила анти-феміністична тема, яку час від часу можна було трактувати як анти-прем'єрську! Але примітивізму заважав текст Франка та чудова музика Мирослава Скорика. Після опери лишилось багато питань на кшталт: "Чому лідер не має права на сумнів?", "Чому ми взагалі маніакально шукаємо месій поза собою? Чи не для того, щоб потім не простити йому його і свій сумнів?"

... і головне - "Де дістати музику Скорика?!"...

Українізації Ялти - 10 рочків!!!

Сьогодні (14.11.08) в Ялті святкували 10-ліття Української школи. Кажуть, програма була затягнутою, традиційно для подібний "домашніх" заходів; виступали старійшини; влада представлена у межах пристойності: головні пузатики послали підлеглих привіт передати; не обійшлося без дарування живопису та дитячих читань віршиків. Тож все як у всіх нормальних школах.
Але йдеться все ж не про нормальну, а навіть паранормальну школу, для якої минуле десятиліття було битвою на виживання, і її ще не виграно. Взагалі в кримській освітній ситуації багато парадоксів.
З одного боку, лунають крики про надмір українізації, на кшталт: "українською будуть викладати НАВІТЬ фізкультуру!!!" http://novynar.com.ua/worldabus/36700
Вдячні реципієнти таких голосінь - бабусі, дідусі та їх кучеряві онуки зі зґвалтовано-збоченою орієнтацією на більшовицько-царську імперію (скільки я таких знаю в Криму - енциклопедію видавай, колись про них напишу... дружньо). Місцеві чиновники на ці "скарги з народу" летять, як Бетмани. Не знаю, чим закінчився недавній моніторинг, ініційований п. Боярчуком, найголовнішим ялтинським регіоналом і за сумісництвом ймовірним наступним мером Міста Щастя (отже, не випадок - тенденція). Йшлося про "створення тимчасової депутатської комісії міської ради з контролю за використанням російської мови у сфері освіти в Ялті". "Комісари" мали порахувати кількість підручників російською, навчальних годин, кількість російськомовних вчителів. Про результати поки що не чути - ще рахують... Найбільше мені подобається, що комісія буде вивчати "можливість вільного використання російської мови в інших сферах суспільного життя" (http://www.yalta-gs.gov.ua/news/detail.php?ID=3383). Але не будемо про смішне.

З другого боку, є реальний попит на українське. З різних причини: сентиментально-патріотичних або меркантильних - нема різниці. Існуючі пропозиції у вигляді 5-6 українських шкіл на Крим (ніхто точно не скаже скільки їх, і таких, що не тільки на папері!) явно цей попит не покривають. Особливо писати про це не буду - до мене вже писали. Ось, наприклад, http://h.ua/story/96342/ або http://mediacrimea.com.ua/index.php?newsid=1312, або http://ukrlife.org/main/svitlica/klass.htm - тут мені початок дуже подобається про укр.школи закордоння.
Нагадаю лише давно відоме для ялтинців: ялтинська українська школа ніяк не дочекається нового сучасного приміщення. Символічно, що у Вікіпедії вона досі представлена як "УВК "Школа-дитячий садок 15 з української мовою навчання". Як би в поточних документах та розпорядженнях не писали аж Гімназія, Вікі не бреше...

А ще сьогодні Севастопольська міська рада відмовилась виділити кошти на будівництво української школи (http://www.rus.newsru.ua/ukraine/14nov2008/nemajerosumu.html).

Хай би це було не заразне!

І ще про спеціалістів. Як би недруги не волали, що професіоналів не вистачить, навіть в наш неспокійний для іміджу укр.мови час в Кримському гуманітарному університеті, наприклад, набір на українську філологію перевищує російську. Звичайно, не всі підуть у школу: відмінники - в аспірантури, двієчники - на фірми. Але головна надія і опора держави - трієчники - таки покриють кадрові прогалини, а якщо фізруки будуть чемні, то і їм допоможуть перекласти олімпійську термінологію.

Реквієм за...

Знайшла на блогах анонс незвичного дійства:

15 листопада, в суботу, о 16:30 напроти будівництва на вул. Гончара, 17-23 відбудеться концерт Володимира Соляника "Реквієм за старим Києвом" (http://blogs.pravda.com.ua/authors/potekhin/491c23a8ad5ea/)

Соляник - один з найбільш неординарних джазових виконавців України, лауреат численних премій, арт-директор фестивалю «Джаз-Коктебель». Музикант проведе благодійний виступ, щоб зробити свій внесок у порятунок Києва від беззаконних забудов.

Ідея, як на мене, чудова - красиво, без паленої резини. Зайве казати, що таких акцій потребує чи не кожне місто України. Особливо Ялта. Просто кричати хочеться: "Ну чому у цих задубовників настільки немає смаку, щоб про нього хоч би посперечатися??!!!".

Нам, смертним - кричати, а Соляник грає джаз...