Бандурний бум

Повернусь на кілька тижнів назад, бо про конференцію по кобзарству я ж так і не написала. Звичайно, не буду переказувати доповіді, в яких я не багато розуміла, ще менше запам'ятала. Головною подією, як на мене, була презентація реконструйованих бандур Вересая та Гончаренка.

Власне, про Гончаренка говорили багато. Насамперед через зв'язок з Ялтою, де його бандуру та голос записала Леся Українка, зберігши для сучасних музик безліч інтригуючих загадок. Вона тоді говорила, що ці записи - для нащадків, бо її теперішні не усвідомлювали загрозу зникнення автентичного мистецтва. Як і сто років назад презентація не викликала особливого резонансу (поки). Але я налаштована не дуже песимістично. Історія показує, що виживає те, що здатне жити, в тому числі й кобзарство: зникали мандрівники - появились ансамблі, посадили чоловіків - взялися жінки, набридли радянізовані капели - знову появляться одинаки-винахідники. Ось як, наприклад, Юрко Фединський - американський українець, котрий і відтворив ті диво-бандури.

От тільки є і зворотній бік у цієї історичної тяглості.

За небезпідставним снобізмом по-справжньому елітарних майстрів та професіоналів подекуди ховається туга за масовізмом, мовляв, ми робимо, а більшості це не відомо і не треба. Таки так! І цілком достатньо кількох, але геніальних особистостей, на яких зазвичай прогрес і тримається.

Цікаво, що буквально за тиждень в Ялті відбувалась ще один кобзарський фестиваль "Дзвени, бандуро!". Його свого часу також розпочинав Олексій Нирко. Згодом його ім'я воліли не згадувати, щоб не заважав самореалізації чиновників. Тепер у багатьох виникло питання - звідки така неузгодженність? Важко повірити, що Ялта - місто нестримних фанатів бандури. Дійсно, кількість не переросла в якість. Але зрештою з такою масовістю можна змиритись.

Знову народні

Сьогодні театр "Сім Муз" підтвердив звання народного аматорського колективу! Ця новина мала б бути розміщена на відповідному блозі, але поки він "на ремонті" мушу хвалитись тут.

Ніч музеїв в Ялті

16 травня в Ялті проводилась Ніч Музеїв. Цього року не спали аж три заклади: Дім-музей Ніколая Бірюкова, історичний музей та музей Лесі Українки. Спочатку трохи гонору: ця акція відбувалась вп'яте в Європі та Україні, в Ялті - вчетверте, а в Росії тільки вдруге... 

Хоча в Росії як почали проводити, то вже всі, наче за наказом, а в нас все ще поодинокі музеї. А ідея, як на мене, прекрасна - створити для загалу, переважно для молоді, культурну альтернативу. Скільки можна прибавлювати увагу обивателів виставками воскових фігур або виживати за рахунок аренди? "Ніч" дає можливість поміняти імідж з музею-склепу на музей-креатив. Ось тільки цього року акція збіглася з Євробаченням, тож значна частина цільової аудиторії була зайнята. 

Не знаю, що побачили ті, хто все ж таки прийшов у музеї "історії" та "Бірюкова", а в музеї Лесі Українки мандрували Італією, Єгиптом та вигаданими світами. Дійство відбувалось на вулиці, в темних залах експозиції та підвалі - новому приміщенні, яке нещодавно отримав для користування театр "Сім Муз". Тепер матимемо місце і для репетиції,  і для одного-двох глядачів.

На жаль, фотографій з вистави не маю. 

Лише закулісний стандарт. 

Легенди маленького міста. ч.1

У кожному місті є людина-легенда. Часто не одна. Ялта - місто специфічне: з ним пов'язано багацько всесвітньо відомих імен, але більшість з них тут жило максимум рік-два. Відтак місто приїжджих геніїв особливо має цінувати тих, хто затримувався тут надовше і творив від його імені. Може колись здійсню свій план розказати ("своїми словами") про великих українців дотичних до історії Ялти. Але тепер хочу написати про людину, яка дуже багато значила для мене і втрата якої була найтяжчою за моє недовге життя. Це - Олексій Федорович Нирко. Тепер би годилось перелічити регалії (їх не бракує), та для початку скажу, що він володів найдивовижнішим таланом лишатися молодим. І ще був прекрасним вчителем, з таких, котрі вчать без дидактичності, ніби між іншим.

Однак одному він мене вчив відкрито, оцінювати людей, не за деклараціями, розкрученістю в підручниках з історії, а за результатами. "Що він зробив?" Через століття більшість з нас лишаться дрібними камінчиками на березі часу, але на сьогодні для мене очевидно, що Нирко власну планку "що-зробив" цілком перевершив, бо був особистістю і не жив комільфо.

При нашому університеті (тоді, певне, ще було педучилище) він відкрив Музей кобзарства Криму та Кубані. І на відміну від традиційних шкільно-університетських музеїв (фотографія+рушничок+глечик+фотографія) - це колекція справжніх раритетів. Кілька десятків бандур ХІХ-ХХ століття, що зроблені на півдні України. На жаль, після смерті Нирка і без того маленьку кімнатку музею замінили на ще меншу, десь у безкінечному кишечнику коридорів університету. Одне рятує колекцію від забуття - буквально в останні дні Олексій Федорович підготував для Музею Лесі Українки виставку, що складалась з більшості бандур. З того часу та виставка так там і залишається. Музей кобзарства функціонує переважно як науковий центр, сьогоднішні працівники якого заслуговують на окремі пости в моєму блозі.

Завдяки їхнім старанням 8-10 травня в Ялті проходитиме конференція "Українське кобзарство - історія, сучасність та перспективи". Колись цю справу розпочинав Олексій Нирко. 2006 року він зібрав (так вийшло, що на прощання) гостей зі всього світу. Особливо тоді я була вражена виступами Віктора Мішалова з Канади, який відкрив для мене харківську бандуру і найперше - магію думи, що відтоді для мене асоціюється з шаманством.

Цього року, хоч і не такий розмах, але теж чекають на цікавих митців.

Власне, сподіваюсь, що після їх концертів напишу продовження/завершення...

Старт

На вулицях чується несподіване "Зі святом!" - несподіване, бо чуже. Хоча зрештою "Май-труд" особливе актуальне для Ялти. Вже багато років першого травня святково відкривається курортний сезон і проходить під галасливим лозунгом "дружби народів". Програма розписана та відпрацьована: хтось годує, хтось танцює... Українці плачуть на мітингу пам'яті Степана Руданського, який вже традиційно проходить не 3 (день смерти поета), а 2 (чомусь). Але якщо мене знову затягне писати про цього горе-поета - то вже патологія. Бо ж ніби не фанатка!

На набережній розвіваються біло-блакитні прапори. Але то все дуже штучно, адже на порі прапор, що майорить на вулицях Ялти - білий з чорним надписом "Квартира-люкс" - придумка одного не без гумору маклера. Травень - час, коли завершуються останні "євро"-ремонти, репетируються вуличні затори, вдосканалюється техніка дефіле по набережній. Ось і сьогодні всі "трудящі" вийшли на берег моря, і салют відбабахав. "Зона" сезону розпочата. Бережімо гаманці - від чужих та своїх забаганок!

SOS: ностальгія

Пізнала це відчуття вповні за якихось три тижні. Тепер знаю багато відтінків слова "тоскно". Пройшла від "о! нарешті самотність, труд, мовчання" до "Боже! коли вже назад!" Класики оспівували "дим отєчєства", а в мене в серці все ж таки квітуча Ялта - ностальгія подвоюється. Особливо за морем. Місто без моря, як дім без вікна.

Колись під час перебування в Криму Михайло Коцюбинський теж ностальгував та сумував за нареченою і писав їй сентиментальні листи, підраховуючи дні "ери без Віри". Моя ретельно підрахована ера без Ялти вже майже закінчена. Листів я не писала, до рефлексій в неті не вдавалась.

Не здуріти допомогли телефон та кіно. Про останнє - трохи докладніше. Не можу сказати, що подивилась щось незвичайне ("прокатують" переважно маскульт). У виборі керувалась відлунням призабутих реклам - як виявилось, не найнадійніший метод.

Перше, що подивилась - "Сім душ" ("Seven pounds"). Це найгірше кіно за останній рік, а може і життя. Ніби хотіли зробити драму, а вийшов фарс про чоловіка, що через відчуття провини весь фільм роздає свої органи малознайомим людям. Happy end полягав в тому, що носії цих органів зустрілись після смерті героя (добре, що не всі роздав, і не всі зустрілись). І все це безмежжя внутрішній мук на обличчі героя та невмотивованих його вчинків супроводжувалось навалою без смаку підібраної музики. Такі провали завжди відбуваються, коли американське кіно намагається імітувати європейське. Чому їм не бути самими собою (раціоналістичними, цинічними та мінімалістичними в плані естетики) як в "Американській історії Х", або "Нації фастфуду", або "Після прочитання спалити"...?

Тоді взяла "Ночі в Роданте" ("Nights in Rodanthe") - набагато краще як актори, так і сюжет. Але занадто вже солодкава картинка: карамельні краєвиди, чистенькі інтер'єри, причесані герої тощо. Але загалом я дуже люблю історії про те, як оманливе щастя: ніби майорить у майбутньому, а насправді вже залишилось у минулому, і ніколи тої миті не відтворити.

Виявилося великою проблемою взяти в прокаті такий диск, щоб включався переклад українською, або оригінал - англійською. Окрім всіляких природних потреб слухати рідною (скільки моїх прав порушено - не переказати!), дуже дістав російський дубляж, що занадто вимальовує другорядні звуки (кроки, шепіт, політ метелика...), яких часто навіть нема в самому фільмі.

Найбільше пощастило (дякувати дівчинці з прокату) зі "Спогадами дурня" ("Flashback of a Fool"). По-перше, якісно оформлено, з працюючим мовним меню, з пристойним українським перекладом (а не дубляжем!). Десь на 15 хв. я зрозуміла, що відчуваю задоволення від сценарію - навіть не від гри чи сюжету, а саме від того, як написано сценарій - відпрацьований текст та ситуації. І картинка чудова - з підтекстами, грою світлотіней та гарними негарними обличчями. А ще медом по моїх провінційних вухах потекли слова головного героя: "Молодим я думав, що сміливість - це іти за мрією, долаючи перешкоди, а виявилось, що сміливість - це залишатись на місті, незважаючи ні на що".

З цим мотто завершую збирати речі і готуюсь до довгої дороги, щоб лишитись у Ялті...

Alma Mater цинізму

Коли говориш, що в Ялті за п'ять хвилин від моря є державний вищий навчальний заклад (Кримський гуманітарний університет), це викликає зверхню посмішку, мовляв, тут не вчаться, а засмагають. Не завжди таке ставлення справедливе. Університет багатьом дає шанс отримати безкоштовне навчання (чим не совєти?), причому користаються цим переважно місцеві, або діти з кримських сіл, у яких нема можливості вчитись деінде. Прославилась на всю країну і ялтинська ініціатива створити факультет для інвалідів. До речі, починалось все дуже красиво. Дітей з вадами, але не без здібностей, розміщали у місцевому санаторії, окрім навчання вони отримували і лікування. Пізніше факультет перенесли у приміщення гуртожитку, лікування відмінили, а навчання як було, так і лишилось на рівні вичитки для заочників. Та й це не так вже і погано, бо кажуть, що досить нашого клімату - і без зубожілого лікування, і без розкрадених санаторіїв.

Але попри всі позитиви є в КГУ, напевне, як і в кожному виші, дуже багато показушного, халтурного, цинічного. Багато чого можна виправдати, на щось закрити очі. Але ця історія неприємно відлунює...

Розгалужена система освітніх послуг університету пропонує отримати диплом екстернатом - легалізована форма куплі-продажу дипломів: кілька десятків завдань, контрольних, іспитів - і ви БАКАЛАВР, а, може, і щось серйозніше. Приймають без перебору, бо за гроші. Вже другий рік тут навчається легендарна парочка: мама з сином-інвалідом. Вірніше, диплом здобуває син, треба віддати йому належне – ретельно читає мудрі книжки, навіть дещо запам’ятовує, але все ж оцінки пробиває старенька мати. Студент - доросла дитина, що свого часу служив на підводному човні, отримав велику дозу випромінення... Міг би бути статним офіцером, але сталось непередбачуване, і тепер він веде напіврослинне життя. В нього світле, широке обличчя, як у героїв Бекета...

Хто їм порадив вступати, де йому знадобиться ця псевдоосвіта, хто прийняв документи? - не знаю. Та вже два роки вони сумлінно з’являються на сесії та оплачують великі рахунки, віддаючи без перебільшення останнє, бо ведуть жебрацьке життя. Останнім часом жалість викладачів змінилась на гидливість, бо від "студентів" смердить, як від бомжів. Жити їм нема де. Колись знаходились добрі люди, котрі давали одяг та ночівлю, тепер, очевидно, вичерпались. На Великдень, кажуть, мама, жебракувала під церквою.

І здається, вона вже пережила все найстрашніше. Але ні. В університеті нарешті роздивились всю абсурдність ситуації - інвалід-бомж отримає "дорогоцінний" диплом "славетного" закладу!!! І вирішили "завалити" його на держах. І то буде елементарно легко. І справедливість в освіті возсіяє! Виженуть студента за незнання! Щоб не ганьбив. Не треба й казати скільки студентів-незнайок зі зв'язками отримали той диплом різних кольорів”, і, якщо чесно, ніхто їх знання не перевіряв і перевіряти не буде. Але раптом на такий привілей замахнулись обездолені маргінали, а це система не потерпить.

Ще раз повторю: "Хто його зараховував до університету?". І чому тримали і тримають аж до сьогодні. І гроші беруть, і не повернуть. А викладачам відкрито даються вказівки –позитивні оцінки не ставити. Не всі піддаються, але надії мало, що ця історія може закінчитись щасливим кінцем. І все ж сподіваюсь, що в останній момент знайдеться вихід, спрацює сумління, адже кримський університет, якщо судити за вивіскою, не кельнерський (чего изволите-с?), а гуманітарний.

Зародок корупції

Сьогодні дізналась про зловісні плани однієї моєї маленької подружки, яка задумала здати реферат на тему "Леся Українка і Боткін" (?). І ця геніальна, без натяжок, дитина з надприродньою жагою до книг хоче саме "здати", бо писати мала "тьотя", а набирати - я. І це у третьому класі! Шукаючи ілюстрацію до історії, надибала сайт, де пропонувалось писати твори на тему "Корупція у вищій школі". Для участі необхідно бути віком від 15. Якби знаття, то ми з "тьотьою" щось би придумали... А взагалі, з 15, як виявилось, запізно. Взагалі - запізно. Бо не змінити природу людську (менталітет?).

Шлагбаум

Довго виношувала у собі одну смішну історійку про те, як возила на таксі гостей зі Львова на екскурсію по старому кладовищу.

Гості були гонорові - вчителі української мови/літератури, але й привітні, бо Ялта зустріла їх на диво гарною погодою.

Здається, назбиралось нас 7-8, отже я замовила дві машини таксі, котрі чемно приїхали одна за одною. Питаю у першого водія (чогось здогадалась запитати):

- Чи знаєте, як доїхати до кладовища?

- Ні, - каже, - може, другий знає.

Той другий якось дивно посміхався і дороги не знав.

- Ну може, ви якось інакше його називаєте? Може, "Меморіал", "Іоанна Златоуста"? - питаю, а сама згадую, як п'ять хвилин тому запевняла львів'ян, що то кладовище - мекка для ялтинців. Водій вперто кивав головою. Ні початок Массандрівського парку славетно-скандального, ні старовинну дзвіницю - нічого не знає. З відчаю подзвонив до свого диспечера. Той вислухав всі координати, довгенько подумав і каже:

- Та ж то біля того шлагбауму, пам'ятаєш?

- Пам'ятаю! - поклав слухавку, грізно глянув на мене, мовляв, чого раніше не сказала, і рушив.

Довго я тішилась. А коли стала друкувати, то думаю, а чого той шофер обов'язково має знати те, що знаю я. В ідеалі хотілось би звичайно частіше натрапляти на всебічно розвинених людей, але... Я теж чогось не знаю і не буду знати. І завжди знайдеться людина, що буде зверхньо насміхатись. І нічого не поробиш - у кожного свій шлагбаум.

Аматори і метри

3-4 квітня в Луцьку проходив фестиваль аматорських театрів "Блакитна троянда". Експериментували над текстами Лесі Українки.

Я багато чула міркувань про аматорські театри, що вони складають конкуренцію професійним, що вони - надія і прогрес, а професіонали вимирають та мумієзуються. Я багато бачила аматорських театрів, і не ідеалізую їх. Але якось в годину сумнівів гостро усвідомила, що актор - це не людина з дипломом "Карпенка-Карого". А значить, ніхто не скаже, де зустріти справжнє і чим воно вимірюється.

Те, що привезли ми, - це хороші тексти, які ми добряче прожили. Те, що побачили, - надихало думати. Кому це треба? Теоретично - нам, на практиці - і нашим глядачам видалось незайвим.

Цими недолугими рефлексіями розпочинаю міні-хроніку фестивалю. Організаторами були театр-студія "Гармидер", яка має тісні та творчі зв'язки з міською владою Волинським національним університетом, а відтак все було продумано та відпрацьовано до найдрібніших деталей. І хоча колективів було мало, зате увага до них була якнайтеплішою.

День перший. Не знаю точно чому, але ялтинські "Сім Муз" поставили на відкриття і то була єдина вистава того дня. Драма "Щастя" за текстами Лесі Українки, Хорхе Луїса Борхеса, Семюеля Беекта, Єжи Гротовського, Івана Малковича. Трохи ніби забагато, але вийшло досить цілісно і позачасово.

І ось повний зал - публіка найчисельніша з тих, що ми бачили. У залі неприродна тиша протягом всього дійства, а наприкінці - гучні оплески.

І далі нас хвалили, зокрема за мову (вже навіть не обідно).

День другий. Три театри поспіль. Спочатку виступав луцький "Гармидер" з "На полі крові", тоді рівненська "Плетениця" з "Йоганною, жінкою Хусовою". На завершення - вершки: "Театр у кошику" з ще однією версією "На полі крові". Окрім всього, це було й майстер-класом від професіоналів, уроком лаконічності, зосередженості на тексті та його деструкції.

Не вдаватимусь до подробиць, лише скажу, що утвердилась у своїй контр-позиції щодо О.Вергеліса, котрий з публікації у публікації впроваджує у широкі кола обивателів думку, що театру нема.

Є, і різний: розважальний, дидактичний, елітарний, експериментальний, аматорський... Хтось плаче, хтось злословить, хтось робить.

Бог поміч.

А взагалі, це - магія.

Ми були свідками, як втілилась мрія однієї людини (завжди є якась одна, основна, пасіонарна людина), яка захотіла зробити те, чого не було. На тезах, що драма Лесі Українки несценічна або заскладна для сучасників, люди захищають дисертації.

А цей фестиваль зіпсував трохи статистику.

Сподіваюсь, псуватиме і далі.